Антология - Україна-Європа

Може, винна соцініянська громада міста Кисилина?!

Або недолугі викладачі тутешньої соцініянської школи?…

Пан ректор, який пішов у гості до війта замість того, щоб бути з дітьми…

Пан війт, який запросив у гості ректора…

Він же приділяв їм усім стільки уваги!.. Обстоював їхні інтереси у сеймі!.. Щедрою рукою сипав гроші!.. А земля?…

І ці телепні не зуміли пригледіти за любим його синочком…

Томасику, Томасику, маленький мій, як же так сталося?! Ти ж зростав таким талановитим, таким розумним і успішним!.. Якби твоя душа не неслася зараз вищими сферами на зустріч із Господом – та ми би з тобою, коли б ти виріс!..

Тепер не виростеш. Томасику, Томасику, як же так сталося?! Звісно, тепер Бльжбета вагітна. Не можна виключати, що вона народить ще одного сина.

Іншого синочка…

Так, виключати не можна, але…

Але хто ж замінить у зраненому батьківському серці тебе, любий мій Томасику?! Ніхто не замінить, ніхто й ніколи! Тебе – ніхто. Господь дав старозаповітному Йовові інших дітей замість тих, яких забрав у час випробувань. Біблійний Йов зрештою змирився з цим і був щасливим. Чи все ж таки не змирився, все ж таки нарікав у глибині душі?! Як же тут змиришся, якщо дитина, яку зараз носить під серцем Ельжбета, – то буде інша дитина?! Й невідомо ще, хлопчик народиться чи дівчинка…

А Томас?! Хто ж тебе замінить, синочку…

Знов і знов Немирич то картав себе, то задавався одними й тими ж запитаннями, сидячи поруч зі скорботною труною. І не знаходив жодної прийнятної відповіді…

– Отже, Немиричу, вибачай, але нічим тобі допомогти я не в силах.

– Ваша Величносте!..

– І не проси!

Голос Яна Казимира сповнився твердої рішучості, коли він говорив наступне:

– Знаю про твою відданість не тільки твоїй вірі та соцініянській общині, але й Короні Польській. Знаю і ціную. Пам'ятаю також і про те, яку неоціненну допомогу надав ти особисто мені в критичну мить, коли у перший день битви під Зборовом кляті бунтівники налетіли на табір, який ми так і не встигли розбити на правобережжі Стрипи. Подібні речі негоже забувати будь-якому шляхетному пану, тим паче, королю…

І тим не менш, я не можу піти назустріч навіть тобі, який особисто допоміг мені урятувати ситуацію! Не можу звинуватити людей у неіснуючих гріхах! Тим більш, що винними їх не вважаю ні в чому… Отаке моє слово.

Немирич похнюпився, король же заговорив дещо м'якіше:

– Всі ми знаємо, наскільки величезне горе спіткало тебе і всю вашу родину. Смерть неповнолітнього сина, батькового спадкоємця – це жахливий удар, згоден. Проте навіть скуштувавши настільки величезне горе, ти мусиш змиритися з ним і поховати в глибинах власної душі всю гіркоту, вилиту на тебе лихою долею! А щоб нести свій розпач іншим людям, навмисно чинити їм неприємності й усілякі капості?… Ні-ні, про це навіть не думай! І моєї підтримки у цих намаганнях ти не дістанеш. Можеш навіть не розраховувати, все це даремно.

Вони побесідували ще приблизно чверть години, доки Юрій не зрозумів остаточно: Його Королівська Величнісь не жартує, всі його потуги домогтися справедливості даремні!

Ледь-ледь минуло два тижні після жахливої й безглуздої загибелі Томаса, як «чесні любельські месники» навідалися до Кисилина знов. Проте цього разу вони ні громили, ні трощили, ані бешкетували. По-перше, цього разу «чесних месників» було можливо удвічі, а можливо й утричі більше, ніж на початку вересня. По-друге, тепер вони всім гуртом пішли прямо до війта й поставили просту вимогу: якщо соцініяни не хочуть добровільно полишити межі Кисилина – нехай пан війт усією своєю владою вижене їх геть, таким чином виконавши волю чітко й недвозначно висловлену Любельським трибуналом! Інакше нехай начувається…

Війту не лишалось нічого іншого, як тільки звернутися до соцініян: мовляв, такі справи, полиште одне з двох: або свою єресь – або Кисилин. Після того брати соцініяни (включно з ректором Кисилинської школи, якого ще пару тижнів тому війт запрошував у гості) були змушені сформувати депутацію до Юрія Немирича і благати його про заступництво перед вищою владою.

Хоча прохання виходило з вуст людей, які щойно не вберегли від загибелі Томаса, і хоча пан полковник разом із сім'єю перебував у жалобі, він змушений був погодитися. Бо вигнання з міста обернулось би трагедією для десятків, якщо не сотень сімейств. До того ж досі у Речі Посполитій соцініяни притіснялися, але ж зовсім потроху… Навіть рішення Любельського трибуналу он скільки часу не виконувалось! Що ж змінилося тепер, наскільки реальною є загроза?… І чому зараз?! Адже соцініяни пліч-о-пліч з католиками боролися проти козацького бунту! І от тепер мають…