Антология - Україна-Європа

Отже, Томас не випросив би у селянина булану кобилку без сідла, не впав би і не звернув би в'язи. А тепер…

А тепер пан ректор у власному домі намагався перетворитись на подобу власної тіні. А над скаліченим юнаком чаклував лікар зі своїм учнем.

Наступна ніч минула спокійно. Але ближче до ранку пульс хворого стрімко впав, що дуже занепокоїло ескулапа: все ж таки агонія тривала третій день поспіль…

Вислухавши це, пані Ельжбета несподівано спокійним, навіть холодним тоном попросила допустити до сина її, а також по можливості й інших родичів. Нещасній матері не змогли відмовити у цьому проханні.

Тож коли на ранок хворий прийшов до тями, вона сиділа біля скорботного ліжка й лише час від часу беззвучно здригалася, щосили подавляючи схлипування, чоловік зі своїм братом Стефаном стояли позаду. Томаш слабко посміхнувся, з ніжністю подивився на матір, ворухнув пошерхлими губами, намагаючись щось сказати, але у нього довго нічого не виходило. Нарешті юнак через силу вимовив:

– Шкода…

Але чого саме чи чому юнакові «шкода»?! Батько схилився над ним, уважно прислухаючись до шипіння і стогонів, що вилітали крізь зчеплені від болю зуби. Нарешті почув:

– Тату… бережіть ма-а-а…

Після чого юнак знепритомнів. У Ельжбети почалася істерика, і Стефан обережно вивів її з кімнати. Тим не менш, не зважаючи на все, лікар доволі впевненим тоном заявив: якщо княжич Томас доволі спокійно провів минулу ніч – отже йому набагато краще! Якщо і наступна ніч пройде так само спокійно, то, попри невтішні попередні прогнози, на щось все ж таки можна сподіватися.

– А ти не жартуєш?! – загрозливим тоном спитав Немирич. На обличчі ескулапа з'явився високомірний вираз, він не відповів нічого, лише мовчки відвернувся і зник за дверима кімнати, де перебував скалічений юнак.

Але ще до обіду стан Томаса погіршився, намацати пульс було майже неможливо, дихання стало ледь помітним.

– Що сталося з моїм сином? – тужливо простогнав Немирич, вислухавши звіт лікаря. – Ти ж обіцяв…

– Це раніше я обіцяв, але тепер змушений…

– Врятуй мого сина! – скрикнула Ельжбета. – Адже ти можеш, можеш?… Відповідай нарешті!

– Не знаю, ваш син і так надто довго протримався. Якби не його молодість і не сила здорового загартованого організму…

Нещасна матір схопилася за серце і знепритомніла. Три служниці винесли її з кімнати, розгублений лікар розвів руками і знов пішов до безнадійного, як усі зрозуміли, пацієнта.

Через кілька годин Томас опритомнів, тоді послали за священиком. Після сповіді всі зібралися разом. Юрій тримав маленьку руку сина у своїх великих долонях. Спочатку юнак був при свідомості, але невдовзі почав марити, весь час поривався щось сказати. Батько і дядько щосили стримували сльози, нещасна матір плакала. Не ховаючись.

Під вечір Томас замовк, тільки тихенькі стогони час від часу виривалися з його грудей. Близькі згуртувалися біля його ліжка ще тісніше. Стогони припинилися тільки опівночі, їх змінили різкі хрипи, дихання вмираючого стало уривчастим і нерівним, потім взагалі припинилося. У кімнаті запанувало глибоке мовчання: все було скінчено.

Слідом за тим залунали крики й ридання. Стефан вивів вагітну Ельжбету геть із кімнати, Юрій же залишався біля тіла сина. Перебуваючи в повному розпачі, він вкривав поцілунками його досі тепле обличчя і нерухомі руки. Немирича неодноразово намагалися вивести слідом за дружиною, проте він не дозволяв цього зробити. Піддався, тільки коли Стефан повернувся і, схилившись до брата, обняв його за плечі та ласкаво потягнув за собою.

Втім, коли померлого синочка обмили, перевдягнули у чистий одяг і поклали в труну – повернувся й мовчки сидів, не звертаючи увагу на тих, хто час від часу заходив до приміщення.

Душу Немирича терзав нестерпний біль. Під суворою зовнішністю полковника насправді ховалося любляче трепетне серце. І тепер, сидячи біля скорботної домовини, Юрій картав і звинувачував себе у смерті любого синочка. Він відмовлявся зрозуміти, як же отак сталося, що його Томасик, на якого батько покладав величезні сподівання, отак раптово, безглуздо віддав Богові душу?! Чому Всевишній не врятував його синочка, чому не зупинив від необдуманого кроку?!

Чом дозволив, чому влаштував усі земні обставини в розколотому, розореному королівстві Польському таким чином, щоб мудрого батька у критичну мить поруч з юнаком не було?…

А може, зовсім не Господь у цьому винен, а… люди?!