Екатерина Бабкина - Соня

«До того я ніколи не була самотня», – подумала Соня, але вголос сказала:

– Твоя правда. Я так само. Всі чинять так само.

Більше запитань до Луї в неї дійсно не було. Ліфт їхав через риб дуже-дуже повільно. Соня запам’ятала Луї так добре, як тільки могла, – ніби поскладала на поличку пам’яті, закривши для себе це питання раз і назавжди. Він лежав там, на своєму місці, в розділі «Було», чи радше «Ну, було», й більше зовсім Соню не бентежив. Хотілося швидше до Кая, його відсутність впливала на Соню майже фізично – вона підсіла на нього, як підсідають на різні речовини чи маленькі шоколадки з марципаном усередині.

– Каю, ти був самотній? – спитала Соня, щойно зайшовши в двері.

– Коли? – уточнив Кай.

– Коли мені сигналив на трасі, коло кордону.

– Ні, – сказав Кай абсолютно впевнено, – я просто їхав у справах.

Зранку вони поїхали в Мауер Парк. Соня востаннє спустилася, піднялася і ще раз спустилася ліфтом посеред риб, видивляючись свого знайомого водолаза. Але водолаза не було. Біля ринку на Мауер Парк продавали крадені велосипеди, телефони, птахів, пиво, індійські супи в стаканчиках та іншу їжу народів світу, приправляючи її музикою народів світу, котра звучала звідусіль й найгірше – що звідусіль різна й одночасно. Галявину коло стадіону обсіла молодь з усіляких країн – вони дивилися живий виступ караоке, що змагався за право довести публіку до божевілля з музикою народів світу, їли морозиво, курили, смажили сосиски на решітках, тут же грали на гітарах та гобоях, у фрісбі, бадмінтон, футбол і в «знайди дитину, котра повзає мовчки і швидко». Одна така підповзла до Соні й звелася на ноги, вхопившись за Сонину литку. Маленька дівчинка, вимащена землею й травою, запитально, навіть з претензією дивилася на Соню, й що довше вона дивилася – то швидше псувався в Соні настрій. Сказати Каєві, – ніби з докором промовляли очі дівчинки, – ти все ще маєш щось сказати Каєві.

– Все гаразд? – спитав Кай. – Не любиш дітей?

– Ходімо, слухай, тут дуже гамірно, – сказала Соня, втішаючись, що якась низькоросла мама з посмішкою підхопила дівчинку на руки й понесла кудись у бік караоке, але тут же додала: – Ні, не люблю, мабуть.

– У тебе є діти? – раптом запитав Кай.

– Нема, – сказала Соня.

– А будуть? – спитав Кай.

– Будуть, – сказала Соня якось зовсім невесело.

Найцінніше, що можна купити на ринку на Мауер Парк, розповідав Кай, це старі фотографії, діапозитиви та меблі. На меблях могли побувати найрізноманітніші люди, часом геть непересічні, цілі історії відбувалися на цих меблях, а на фотографіях та діапозитивах вони навіть затрималися видимими – й люди, й часом історії. Все інше – непотріб.

– Є речі цінні або просто красиві – безвідносно до людей або історій, котрі з ними пов’язані, – пробувала заперечити Соня.

– Може, і є, – сказав Кай, – хоча як на мене, вся краса – в історіях. Але навіть якщо ти права – однаково ці речі не тут. Повір мені на слово.

Чоловік, котрого шукав Кай, продавав непотріб найвищого, тобто найнижчого, ґатунку – напівзмотані котушки ниток, брудні тенісні м’ячі, алюмінієві ложки, старі пульти від телевізорів, скляні кульки, емальовані дрібні настільні песики, надщерблені горнятка, надмащені загуслі помади були просто звалені в картонні коробки, й відвідувачі ринку радо в них порпалися: чоловік продавав усе по одному євро. Він стримано привітався з Каєм.

– Подивишся? – спитав чоловік у Соні. Соня залишилася при коробках, з усвідомленням всієї відповідальності за безцінний крам, тоді як Кай із чоловіком кудись зникли. Кай повернувся швидко.

– Їдемо? – спитав він.

– А все це? – спитала Соня.

Кай озирнувся в пошуках чоловіка, але той так і не повертався.

– Та кому це треба.

– Тоді можна я візьму скляну кульку? – спитала Соня.

– Нащо тобі? – раптом спитав Кай.

– Тримати в руці, – сказала вона. – Це приємно. Вона холодна.

– Не треба, – сказав Кай, і Соня могла б помітити, що настрій через скляну кульку зіпсувався в нього так само, як у неї незадовго перед тим через маленьку дівчинку, – у всіх, отже, є свої таємниці. Але Соня не помітила.

– Ти жартуєш, – сказала Соня, намагаючись пригадати, де це бодай знаходиться.

– Ні, – сказав Кай. – Тільки одне замовлення, тобто й вибору фактично немає ніякого. Тобі там сподобається. Там є море. І озеро.

– А що за замовлення хоч?

– Нічого особливого, – сказав Кай, – вічне життя. Це найчастіше просять.

– А вічне життя буває? – не повірила Соня.