Екатерина Бабкина - Соня

Кай відпустив Соню й звів голову понад борт човна, вдивляючись у ніч, ніби в чорну ряднину. Соня зробила так само, почуваючись дещо впевненіше, адже ангел все ще був десь поруч. Потопельників вони не побачили. Згодом вони радше вгадали, аніж роздивилися, – з обох боків до лінії кордону, якою пройшли катери, наближалися важкі дерев’яні човни, йшли на веслах, люди в човнах мовчали і важко дихали. Щось накрите брезентом металево бряцало, коли якийсь човен здіймався на надто високій хвилі, і тоді стернові були обережніші, а гребці помірніші.

Кай вилаявся крізь зуби.

– Що це? – як тільки могла тихо спитала Соня.

– Зброя, – сказав Кай, але, відчувши, як вона затремтіла, поправився: – Хоча тут ніде ніхто не воює. Може, щось інше, цивільне. Контрафактне стоматологічне обладнання.

Човни зішвартувалися докупи на лінії кордону, утворивши такий собі плавучий острів, і чоловіки заходилися мовчки перевантажувати мішки з залізним з албанської на чорногорську флотилію. У повній темряві рухи їхні були вивірені до механічності. Якось вони минули, не помітивши Кая та Соню, однак тепер легший і менший їхній човен неухильно дрейфував до загального скупчення. Все одно тебе принесе куди мусить, подумала Соня якось відсторонено, навіть якщо немає вітрил та течій.

– Можна стрибнути у воду і поплисти, – тихо сказала вона.

– Можна, – погодився Кай, – але не треба.

Коли човен тихо і пружно вперся бортом в інший човен, усе завмерло так миттєво, ніби хтось натис на кнопку «вимкнути». Соня й собі перестала дихати.

– Куш еште кету? – спитали з темряви.

Кай щось там відповів, і Соня почула, як хтось почав повільно крокувати до них – з човна на човен, від того вся конструкція гойдалася сильніше. Інший звук, різкий, короткий, міг означати, що заправили нове свердло в бормашину нічного дантиста або зняли із запобіжника щось, що Соні подобалося значно менше за стоматологічне обладнання. Кай спирався на лікті, напружений, готовий будь-якої миті звестися на ноги. Соні вкотре нестерпно захотілося спати.

– Ти би ще коли приплив, блядь, – сказав той самий голос уже цілком доступною мовою. – Застрелив би – не пожалів.

– Я тобі казав – у мене знайомі на кордоні, – заспокоїв Соню Кай.

Вона визирнула з-за його спини. Руслан Лікаренко, ступивши однією ногою на борт човна, опускав якийсь допотопний обріз.

– Так ви знайшлися, – сказав він, ніби це було природньо і передбачувано, і потім голосно крикнув щось іншим – очевидно, албанською. Засинаючи, Соня почула, як тихе дихання і зосереджений брязкіт кругом відновилися в темряві.

Цигани-чоловіки жили в наметах на плотах біля албанського берега Скадарського озера. Великі намети, виставлені на тесаних дошках, нагрівалися і смерділи вдень, а вночі робилися важкі, холодні і вогкі. Останній в Європі пелікан походжав між наметів, хляцаючи широкими сірими лапами й потрясаючи чубом зухвало, ніби він останній у світі. Прямо на плотах біля деяких наметів були припарковані старі машини. Смужка води між плотами й берегом заросла лататтям. Соня прокинулася в човні, котрий хтось пришвартував до плота, під білим навісом, дбайливо захищена від грубого балканського сонця й навіть чимось накрита. Кай, Руслан і ще кілька чоловіків лежали на теплих дошках одного з плотів і тихо перемовлялися, Соня черпнула води з-за борту, вмилася, більше освіжившись, аніж очистивши обличчя, й пішла до них.

– Усе гаразд? – спитав Кай.

– Ти постійно так вирубаєшся? – спитав Руслан.

– Тільки коли мені страшно, – чесно сказала Соня, – або коли я не знаю, що робити. Або і те, й інше.

– Допомагає? – спитав Руслан. Чоловіки засміялися.

– Поки що – допомагає, – сказала Соня. – А де Бесник?

– Ловить рибу, – сказав роздратовано Руслан. – Приїхав з нами в каструлі.

– Як-як?

– У каструлі, кажу, приїхав, – сердився Руслан, – заховався серед кухонного начиння.

– Так це ви вчора каструлі вантажили там, на озері? – з полегшенням спитала Соня.

Руслан подивився на неї, згадав, якою вона приїхала вночі в ліс, і подумав – краще не стає.

– Так, – сказав він. – Так, звісно, каструлі.

– А де всі?

– Під Тирговіште. Там котеджне містечко, озеро, парк, поля для гольфа. Вже майже все розкупили, – самозадоволено сказав Руслан. – А Рада лишилася з мамою, їй організовують гастролі для високопосадовців – судей, політиків найвищого рангу. Все ліпше, ніж закривати її, правда?

«Нічого хорошого, – подумала Соня, – дома найближчим часом чекати не треба».