Екатерина Бабкина - Соня

– Скільки завгодно, – сказав Кай. – Але я б не радив.

– Чому ж тоді ми по нього їдемо?

– Чотириста тисяч євро, – просто відповів Кай.

Що більше Соня дізнавалася про Кая, то більше він їй подобався.

– Ми поїдемо автом? – спитала Соня.

– Дуже довго, – сказав Кай. – Мусили б минути Прагу, Ґрац, Загреб і Сараєво.

Соня подумала, що це було б зовсім не зле, – вона любила довгі подорожі автом, особливо через такі місця – від самих слів Загреб і Сараєво в неї розривалося серце.

– Важливі речі треба робити швидко, – сказав Кай. Полетіти до Тирани можна було тільки наступного дня.

– Полетимо до Подґориці, – сказав Кай, – а звідти дістанемося до озера. Озером проходить кордон, у мене саме є там знайомі.

– Прикордонники? – спитала Соня, пригадуючи, як вони з Пухом і Порохом переходили днями кордон. Цікаво, де вони зараз, чи сердяться ще на неї, як їм ведеться?

– В якомусь сенсі, – відповів Кай.

Озеро було велике, світле, оточене зеленими горами з усіх боків. Старі човни гойдалися при дерев’яному боні, поруч на тісному виступі скелі тулився ресторан. Тут зупинялися всі, хто їхав автом з аеропорта, – зробити перші фотографії з подорожі, це було вдячне місце, щоби звабити туристів оглянути найбільшу на Балканах прісну водойму, де, до того ж, мешкало понад двісті сімдесят видів рідкісних птахів.

– І останній в Європі пелікан, – проникливо сказав Соні хлопчик-човняр поганою англійською.

– Хто останній пелікан? – спитала Соня.

– Живе тут, – сказав він, указуючи на озеро.

Озером проходив кордон, це, отже, був найпростіший спосіб тепер потрапити до Албанії, звідки Кай мав привезти вічне життя за чотириста тисяч євро. В літаку він коротко пояснив Соні, як працює бізнес – нічого чудесного в цьому не було. Виконавець ніколи не знав замовника – це убезпечувало від оскаржень угоди. Посередник отримував тридцятивідсоткову комісію – головним чином за те, що й замовник не знав виконавця, – це убезпечувало четверту, найменш захищену сторону: іноді нові власники ставали надто ревними і намагалися винищити будь-які сліди набутого чуда. Кай старався не мати справи з небезпечними чудесами, хоча, звісно, насправді будь-яке з них могло виявитися небезпечним.

– От вічне життя – що, якби воно дісталося Сталіну? – питала Соня.

Кай сміявся.

– А воно і так йому дісталося, – сказав він. – Вічне життя – не завжди чудо, іноді це просто прикра закономірність, наслідок певної послідовності дій.

Одного разу, ще на самому початку, слизький випадок усе-таки із Каєм трапився, це стосувалося африканської колискової, вона, втім, виникла і зникла й, здається, не чинила більше біди, привабивши хіба що надто пильну увагу одного американського автора, – може, це й було насправді чудо, тому що іноді, казав Кай, чудесне зовсім не там, де чекаєш його побачити.

Довгий човен зі старим навісним двигуном і білим дірявим тентом від сонця був, здавалося, заледве здатний навіть залишатися на місці, не те що скеровано рухатися по воді.

– Це човен, який нам потрібен? – спитала із сумнівом Соня.

– Це човен, який нам погодилися продати, – сказав Кай. – Тебе не закачує на воді?

– Ні, – відповіла Соня, – я навіть іноді беру участь у регатах.

– Я саме хотів переконатися, що ти цього не будеш робити, – сказав Кай.

– Чого? – не зрозуміла Соня.

Кай погладив Соню по голові і поцілував її в скроню. Обійнявшись, вони дивилися на озеро, десь туди, де з протилежного берега в голубому серпанку піднімалися вже албанські гори.

– Тебе не лякає це? – спитав Кай.

– Тридцять кілометрів до Албанії?

– Моє життя. Всі ці речі, люди, озера, замовники.

– Ні, – сказала Соня. – Воно дивне, але все гаразд, допоки в ньому є для мене місце.

– Давай зробимо це вічне життя, а тоді поживемо якийсь час нормально. Поїдемо на море.

– Поїдемо, – погодилася Соня.

Двигун монотонно деренчав, але руху від цього було небагато. Човен повільно сунувся через озеро, але гори на протилежному березі, здавалося, лише віддалялися. Ще було видно високий очерет при березі, з нього випорхували вряди-годи рідкісні птахи, десь там же, очевидно, переховувався останній із пеліканів. Сонце було вже низько, тінь від тенту пливла поруч із човном, але промені не обпікали – тільки лагідно лоскотали. Кай і Соня лежали на дні човна, вдихаючи запахи старого дерева і прісної води. Було дуже тепло. Іноді Кай розплющував очі й стежив за тим, чи добре зафіксоване стерно. Небо над озером було таке голубе, що розривалося серце.