Екатерина Бабкина - Соня

Це і є життя, думала Соня, завмираючи, щоб підлаштувати своє дихання під ритм дихання Кая. Хто би міг подумати, що воно зі мною станеться. В тому, що життя вічне не варте не те що чотирьохсот тисяч євро, а й зусиль взагалі, її не переконала би зараз жодна людина на світі. Навіть Кай. Якщо воно таке приємне – чому б йому не тривати завжди? Все знову бачилося їй у доброму світлі – хай тільки Кай виконає замовлення, вона все йому розповість й вони вирішать, як їм бути. Щось іще залишалося від тижня, обіцяного собі Сонею й засвідченого Катею і Настею, й навіть в якомусь сенсі – Етері.

Ніби відчувши її думки, Кай поклав руку Соні на живіт, й вона мимоволі сіпнулася.

– Ти спала? – спитав Кай.

– Так, – сказала Соня, але тут же виправилася: – Ні, але, можливо, засинала.

– Хочеш поплавати? – сказав він, зупиняючи двигун. – Нам все одно треба почекати, доки стемніє.

– Навіщо?

– На озері немає пропускного пункту. Формально ми перетнемо кордон нелегально.

– А є в цьому необхідність? – спитала Соня.

– Так ближче, – сказав Кай. – І потім, ти ж ніколи ще не переходила так жоден кордон, правда?

– Я думала, – сказала Соня, – так узагалі більше не роблять. Тільки якісь особливі злочинці або діячі.

Кай голосно засміявся.

– Вже багато років щодня на заході твоєї країни так роблять смагляві жінки з пачками червоного «Мальборо», захованими в них під одягом, і жінки з вифарбуваним набіло волоссям і червоними обгризеними нігтями, обв’язані пляшками паленого коньяку, ніби шахідки-смертниці гранатами, похмурі чоловіки з мішками квасолі та літрами самогону, іноді навіть діти й старі з якимось нехитрим крамом, котрий вони, либонь, вважають занадто цінним, щоби залишити собі.

– У них є в цьому необхідність? – спитала Соня.

– Навіть не знаю, – сказав Кай. – Це їхнє життя. Це більше за необхідність. Іноді я думаю, якщо не дати їм ходити через кордон з цигарками і самогоном, вони сядуть уздовж нього і скам’яніють з таким тоскним поглядом, зверненим на іншу сторону, що прикордонники і застереження будуть більше ні до чого – і так ніхто не ходитиме до кордону, не здатний витримати тої смертельної туги.

– Це особливі люди, – спробувала заперечити Соня.

– Всі люди особливі, – сказав Кай. – Просто ти ще не всіх бачила.

Коли зовсім стемніло й над озером став низький туман, Кай підняв двигун – тепер вони йшли на веслах, зовсім повільно, в цілковитій тиші. Озеро відблискувало довкола, втім вода була майже нерухома, а небо було таке чорне, що зливалося з навколишніми горами в одну суцільну темряву й тишу. Соня слухала тонкий плюскіт і ритмічне дихання Кая.

– Якщо не ворушитися, нас ніхто не побачить, – про всяк випадок попередив її Кай. Але довкола і так не було нікого, хто міг би їх побачити, навіть останній пелікан уже, либонь, видзьобував з ночі свої пташині сни, гойдаючись на тихій воді.

І тоді тихе гудіння заповнило ніч, а за ним десь далеко на півдні з’явилися проблискові вогні. Два катери перетинали озеро по лінії кордону.

– Прикордонники це роблять раз на кілька годин, – сказав Кай, вмощуючись на дні човна поруч із Сонею. – Нічого не станеться, якщо нас побачать – просто виймуть мозок. У переносному, зрозуміло, значенні. Ми нічого такого не робимо, у нас нічого такого нема. Тобі страшно?

Соні було страшно. Човни блимали синім, від цього ніби вся ніч довкола спалахувала короткими частими блискавками. По лінії кордону ковзав товстий лінивий промінь прожектора одного з човнів. Від тої тривоги, котрою спалахи насичували повітря довкола, розривалося серце. Кай міцно притис її до себе і спрагло поцілував. Соня заплющила очі, все ще відчуваючи, як повітря довкола тремтить від спалахів, набрякає низьким звуком потужних двигунів важких прикордонних катерів. Від них здійнялися хвилі, човен гойдався, і Соня з Каєм рухалися обережно, в ритм цього гойдання, пришвидшуючись з тим, як наближалися катери. Соня бачила в синіх зблисках напружене обличчя Кая і чорне небо над ним. Коли гуркіт двигунів був найгучніший, а хвилі найвищі, вони закінчили і довго лежали в дедалі тьмяніших проблисках, допоки катери віддалялися знову.

– Більше не буде прикордонників? – спитала Соня, зводячись на ліктях і застібаючи навпомацки сорочку, і в цей момент Кай схопив її і затулив їй рукою рота, притис собою і на вухо наказав мовчати.

Ніч довкола них повнилася звуками. Схлипами весел, плюскотом, рипом дерева, ледь чутним залізним брязкотом і найгірше – людським диханням, нечастим і стримуваним, глибоким, напруженим. Соня уявила собі, як з дна тектонічного озера піднімаються потопельники – наприклад, османські чи візантійські вершники, або, може, ще давніші римські легіонери, котрі всі колись сходили ці землі зі зброєю, хтось більш, хтось менш успішно. Вони дихали і крокували над озером зусібіч, по шию в тумані, несучи на собі свої важкі обладунки, а всередині себе – повні водоростей та п’явок мертві легені, ніби міхи з водою. Дуже низько над човном пролетів у напрямку Албанії великий білий янгол, як останній пелікан, і зник у темряві. Поки він летів, усе знову знерухоміло, але щойно розчинився в ночі – вчулися знову невидимі скрипи, хлюпи і видихи.