Екатерина Бабкина - Соня

– Але профспілки кого? – спитала Соня.

– Вона вимагає чіткого визначення нашої діяльності та її легалізації, що в принципі не є можливим – ані перше, ні тим паче друге. Від цього в неї і виросла борода, – додав Кай. – Від прагнення неможливого. Іноді ти хочеш неможливого – й тоді обов’язково отримуєш його, тільки не зовсім там, де хочеш, а, наприклад, на підборідді.

На одній з вулиць, по яких біжить Лола, Кай зустрічався з молодою жінкою, рудою, жвавою, у важких черевиках. Ця розмова була короткою.

– Як її звуть? – спитала Соня.

– Вгадай, – сказав Кай.

Соня стала розуміти, чому Кай назвався Каєм, оскільки всі, з ким він зустрічався, теж носили імена відверто несправжні, – як Лола. Навіть у всій своїй мужності Кай дійсно завдяки правильній, світлій вроді нагадував трошки казкового хлопчика. Це враження, щоправда, дещо затерлося, коли перед зустріччю з якимось низеньким латиносом з рідкими вусиками і в ковбойських черевиках Кай видобув з-під сидіння важкого Макарова і сховав його за пояс, під футболку.

– Це ще навіщо? – ошелешено спитала Соня.

– Пепе запальний, – коротко пояснив Кай. – І ще Пепе нікому не вірить.

Пепе єдиний свердлив поглядом Соню, розмовляючи з Каєм, – вона старанно на нього не дивилася, але відчувала, як через перехрестя чорні очі Пепе ковзають їй по шиї, по спині, між пасом волосся.

– Досить на сьогодні, – сказав Кай, повернувшись у машину. – Тобі краще відпочити. Я закінчу сам.

Соня пов’язала це з ласими поглядами Пепе і якось дуже потішилася.

– Ще багато? – спитала вона. – Це вони передають тобі замовлення?

– Ні, – сказав Кай. – Ми просто обмінюємося – як би це сказати, обмінюємося новинами. Так буває, що хтось знаходить те, на що є замовлення в іншого. Тоді чесно передати справу, якщо з особистих причин справу передати не можна, – бо буває, що все впирається в особистість виконувача, – тоді чесно відступити замовлення.

– І всі так роблять? – Соня була в захваті від професійної солідарності.

– Ні, – сказав Кай.

Статися це могло тільки за відсутності Кая, щоправда, тільки коли він був зайнятий. З Каєм такого не ставалося, все було з ним правильно, легко і просто, зрозуміло та приємно. Ще в нього був пістолет, і це Соню якось по-дитячому збуджувало і веселило. Тому коли вона зіштовхнулася з Луї просто ніс до носу у вечірньому суботньому натовпі, вона подумала: «Кай би його застрелив, хоча Кай, звісно, такого би не зробив». Але від цього все одно полегшало.

– Привіт, – сказав Луї.

– Привіт, – сказала Соня й посміхнулася так вимушено, як тільки могла, намагаючись, ясна річ, посміхатися якомого природніше.

– Привіт, – сказала дівчина, котру Луї тримав за руку.

– Соня – Рената, – відрекомендував їх Луї.

– Рената, треба ж, – сказала Соня. – Привіт, Ренато.

– Привіт, – повторила, напружившись, Рената.

– Що ти тут робиш? – спитав Луї.

– А ти? – спитала Соня.

– Я вам не заважаю? – спитала Рената.

– Ні, – впевнено сказав Луї.

– Трошки, – відповіла Соня.

Потім вони сиділи вдвох на терасі літнього кафе, яке, власне, являло собою просто кілька столиків посеред вулиці.

– Нічого не хочеш мені сказати? – спитала Соня.

– Мені шкода, – сказав Луї, підвівши на неї очі. Серце розривалося від цих очей – форми, кольору, дрібних зморщок, лінії зламу брів. Ну, просто бувають такі люди. – Я правда не люблю тебе більше. Я не хотів прощатися.

– Чому ти в Берліні? – спитала Соня.

– Продовжуватиму своє дослідження тут, – сказав Луї. – Крім того, тут дешево, весело, ближче до дому. І Рената.

– Хто така ця Рената?

Луї опустив погляд.

– Ми познайомилися в літаку, – сказав він. – Давно. Вона часто літає в Україну.

– Давно? – перепитала Соня.

– Соню, – сказав Луї, – я ж нічого тобі не обіцяв. Нам було весело? Було ж? У тебе ніколи не було запитань. У мене ніколи не було запитань. Чому все не може скінчитися так само легко, як тривало?

«Іноді краще бути достатньо сміливим, щоби вчасно мати запитання, подумала Соня, це ставить багато речей на свої місця від початку».

– Я думала, – сказала Соня, – нам було дещо більше, аніж весело.

І сказавши це, вона раптом засумнівалася, чи правда, що вона колись думала саме так.

– Ти сама тут? – спитав Луї.

– Ні, – сказала Соня, посміхаючись. – Ні, не сама. Луї, ти що, був зі мною просто тому, що так зручніше?

– Ні, звичайно, – сказав Луї і взяв Соню за руки. – Слухай, я був з тобою, бо ти чудова, а ще – щоб не бути самому. Хіба ти не так само? Хіба ти просто не хотіла бути самотня?