Екатерина Бабкина - Соня

– Ні, – сказала Соня чи то розчаровано, чи з полегшенням, – мені більше не зле.

Вона безсило вилізла на ліжко і притулилася до Кая, десь у ній прокидалося бажання й ніжність, але знову, як тієї ночі, коли вона перевернулася на трасі, їй нестерпно, неконтрольовано захотілося спати – бо спати слід лягати в будь-якій незрозумілій ситуації. Кай гладив її по спині і посміхався.

– Нам ще треба шукати гомосексуалістів? – спитав він.

– Не треба, – сказала Соня, – але що тоді ми робитимемо далі?

– Я мушу їхати до Берліна, – сказав він.

Ось воно, кволо подумала Соня. Він мусить їхати до Берліна. А куди мушу їхати я?

– Поїдеш зі мною? – спитав Кай. – Правда ж, ти поїдеш зі мною?

Засинаючи, Соня пообіцяла собі більше ніколи не слухати Етері, не вірити їй і, можливо, взагалі більше ніколи з нею не розмовляти. І ще завжди вірити Каєві, бо ж це Етері казала, що вірити нікому не можна, але іноді треба, – а Етері дурного не скаже.

Виїхали вони, як нормальні люди, – рано-вранці, зібравши речі, поснідавши, увімкнувши кондиціонер. Соня й забула, що так буває – в сенсі, що в машині можна не душитися на смерть, а просто розмовляти, гладити одне одному коліна і дивитися у вікно. Вони минули місто Катовіце, припорошене безрадісним фабричним пилом, – щось там таке було, чи шахти, чи шкідлива виплавка, чи хімічне виробництво.

– Це як у нас на Сході, тільки трошки краще, – сказав Кай. Як у них на Сході, Соня бачила тільки в Інтернеті і те, що бачила, бажання роздивитися вживу не викликало.

Іноді Соня почувалася трошки за це винною, але пересилити себе не могла: не всі краї Батьківщини однаково добрі. Про Катовіце Соня, втім, знала лише те, що там є аеропорт.

– А я колись тут жив, – сказав Кай.

– І як було? – спитала вона.

– Було так собі, – сказав він, – але тут я винайшов бізнес. Тут так безрадісно, що не можна було його не винайти.

– Що ж у тебе за бізнес? – скористалася нагодою Соня.

– Продаю чудеса, – відповів Кай.

– І купують?

– Не скаржуся, – посміхнувся він.

У Любліні вони зупинилися обідати. Був день народження єврейського хлопчика Хеня, чий акаунт у соцмережах, створений у пам’ять про Холокост, вичавлював сльози й світлий розпач з півсвіту. Якби не газова камера Майданека, хлопчикові виповнилося би сімдесят п’ять. Семирічний, чорнявий, він був усюди – на лайтбоксах, плакатах, трафаретами нанесений на стіни кам’яниць. Соня його боялася – він був у коротких штанцях, темноокий, особливо мертвим він виглядав на трафаретних графіті.

– Зле від цього, – сказала Соня.

– Чому? – запитав Кай.

– Ну, бо він помер. Я тут їм, сонце на мене світить, а він мертвий, і на нього не світить.

– Я тобі можу сказати щось, від чого тобі стане ще гірше, або щось, від чого стане легше. Що сказати?

– Перше, потім друге, – сказала Соня, – якщо стане гірше, то потім буде ще приємніше від того, що стане легше.

– Тоді слухай, – сказав Кай, схвалюючи її жадібний вибір, – я бачив сотні й тисячі людей, котрі дуже хочуть померти кожного дня, але чомусь не можуть. Вони моляться, ці люди: Господи, кажуть вони, якщо ти все-таки є на землі, на небі чи хоч десь, ім’я твоє святиться чи світиться, але нам уже по барабану в цьому твому, з дозволу сказати, царстві, хліб наш насущний дінь куди хочеш, бо всі свої борги ми виплатили в десятикратному розмірі плюс ще кілька неоподаткованих мінімумів, а нам у цьому світі, судячи з усього, ніхто нічого не винен, домовтеся якось з Лукавим і пошліть нам нарешті хто-небудь повний амінь, а більше нічого нас уже не спокушає. І все одно не помирають. Знаєш таких?

– Не особисто, – сказала тихо Соня.

– А я знаю особисто. Що в них не так, у сенсі в них у житті або в них усередині, – це вже друге питання, але їм тут зле, а звалити вони не можуть. З їхньої точки зору, хлопчик Хеньо в газовій камері отримав здійснення всіх найсміливіших мрій.

– А від чого ж тепер полегшає? – спитала Соня.

– Від того, що ні ти, ні я не знаємо, де насправді хлопчик Хеньо і як йому там. Або ще допомагає щось купити, – сказав Кай.

– Що купити? – не зрозуміла Соня.

– Та що-небудь.

Потім вони трошки поговорили про те, як Соні соромно від того, що євреїв душили в газових камерах, а вона тепер думає про те, щоби щось купити, але Кай швидко переконав її, що все, що робиться в світі, навіщось потрібне, і якщо тобі радісно будь-що купувати – то краще якнайшвидше купити все, що можеш, бо навіть якщо ти не єврей, ніколи не знаєш, що чекає на тебе в найближчому майбутньому. Соня з ним погодилася, й вони пройшлися по магазинах, купуючи найдовші легкі сукні, найменші яскраві горнятка і найтоншу білизну для Соні і намагаючись кохатися в примірочних. Останнє, втім, їм так і не вдалося, але настрій однаково покращився.