Екатерина Бабкина - Соня

– Мені треба в туалет, – сказала вона.

– Я зустріла чоловіка, – сказала Соня. Настя, Катя і Етері дивилися на неї з екрана телефона як живі. Тобто вони й були живі – просто дуже далеко.

– Він тебе кохає? – спитала Настя.

– Він іноземець? – спитала Катя.

– Знову? – спитала Етері.

– Що мені йому сказати? – запитувала Соня. – Я ж вагітна, це саме собою не пройде. У нас все тільки починається, звісно, але я йому так вірю.

– А він тобі? – Етері відповідь знала.

– А він – мені.

– А дарма, – сказала Етері.

Соня сиділа в готельному туалеті, ніби отут все і мало вирішитися – раз і назавжди.

– Що за один? – спитала Етері. – Розказуй.

І Соня все розповіла.

– Він, мабуть, гарний? – сказала Настя, коли Соня закінчила розповідь.

– Так, а чим він займається, я не зрозуміла, – сказала Катя.

– Ти нормальна? – спитала Етері.

Все, що вона сказала потім, Соня знала і без неї. Що він навіть не назвав свого справжнього імені. Що він, можливо, вдвічі за неї старший. Що неясно, чи він безпечний. Чи він усе-таки сам. Чи машина не крадена. Чи в нього правда є громадянство. Чи його не розшукує поліція. Чи він, зрештою, все ще там, за сніданком, поки Соня сидить у туалеті і говорить по телефону.

– Припини, – попросила Соня. Настя плакала. Катя тактовно мовчала.

– Ти знаєш, що найгірше? – сказала Етері. – Зовсім не всі ці неприємні ймовірності. Найгірше, що він дійсно поводиться, як хлопчик Кай. Підібрав на дорозі дівчину, посварив її з друзями, привіз до готелю, поїхав з нею невідомо куди й невідомо навіщо, напився, переспав і їсть сніданок!

– Чому не можна їсти сніданок? – обурилася Соня.

– Соню, – сказала Етері, – твоє життя було досконалим у своїй легковажності. Все, що ставалося з тобою, ставалося саме собою й без твоєї активної участі, і це було добре. Але – до слушного часу. Цей час закінчується. Ти вагітна. Це, як ти вірно зауважила, саме не пройде, а якщо пройде – то тільки гірше буде.

– Чому це так тебе обходить? – спитала Соня.

– Бо я виросла в притулку, – сказала раптом Етері. Деякий час всі мовчали.

– І що я маю робити? – спитала врешті Соня.

– Будь дорослою, – сказала Етері. Що це значить, Соня не знала.

– Тобі легко говорити, – подала голос Настя, – тобі тридцять.

– Якщо я скажу йому через тиждень? Усього лише через тиждень, – видихнула Соня, – нормально буде?

– Через тиждень ще нормально, – підбадьорила її Настя.

– Через тиждень усе буде ясно, – погодилася Катя.

– Так, я в цьому участі не беру, – сказала Етері й перша роз’єднала зв’язок.

Кая в готельному ресторані не було. «Що я буду робити?» – думала Соня, хоча що робити було тепер уже зовсім ясно. Треба забрати сумку з номера й зникнути, доки її не змусили заплатити, вона ніколи такого не робила, тож чому не почати, наприклад, тепер. Знайти Пороха з Пухом й попросити в них допомоги, а якщо вони не знайдуться – хоча, в принципі, чим би вони їй допомогли? – але все ж, якщо вони не знайдуться, слід було сідати в поїзд і повертатися, щонайменше до тьоті Галі, а краще – додому. Шукати батька Соні якось зовсім розхотілося – і так забагато розваг на непідконтрольній території. І потім, як його шукати? Хто він узагалі такий? Що їй від нього треба? Чи він, зрештою, існує?

Потім, якось при нагоді, треба буде забрати машину, якщо до того її не забере хтось інший. Головне – перевернути її, а далі все буде, як раніше. Інша справа – чи було раніше добре. І дитина – щось треба зробити з дитиною. Бодай же не пити більше алкоголю, не перевертатися на машині і все-таки її народити, зрештою, це теж такий-ся-кий спосіб її позбутися в якомусь сенсі.

Що ж, подумала Соня, піднімаючись у ліфті на ще донедавна їхній з Каєм останній поверх, добре, що я принаймні завжди знаю, що робити, правда, було би ще не зле теж іноді знати, чого краще не робити.

Номер був незамкнений. Поки Соня повільно штовхала двері, вона уявляла, як щойно тут був Кай, забирав свої речі і, можливо, її документи й тікав, отак просто тікав, залишаючи Соню. Як Луї. Як не дивно, від цього в ній зростала якась особлива сила і навіть певність, близька до радості, – мовляв, тепер є неприємності, і треба їх подолати. Найкраще, що це були не якісь незрозумілі неприємності, розтягнені в часі, як-от дитина, котрої поки що не видно і не чути, а неприємності негайні, котрі треба було вирішувати теж негайно.

– Тобі зле? – спитав Кай. Він розвалився на ліжку, встиг уже сходити в душ і тепер переглядав якісь паперові мапи з розкресленими маршрутами.