Екатерина Бабкина - Соня

До Німеччини вони в’їхали через якісь захищені природознавцями терени, порослі низькими ялинами і запашною травою з фіолетовим цвітом. Соня втомилася, і Кай зупинився, вона довго ходила серед тої хрусткої трави, видивляючись піщаних ящірок і лукавих духів раннього літа. Ящірок було багато.

– А в тебе є з собою чудеса? – спитала вона Кая.

– Зараз немає, – сказав він. – Але ми їдемо по замовлення.

– Замовлення чудес? – не повірила Соня.

– Ну так, – розтлумачив Кай. – Люди тепер не хочуть платити за будь-які чудеса, тільки за ті, котрі собі вимріяли.

– Якось це безнадійно, – сказала Соня, – якщо ти вимріяв чудо, а його не існує – за що тоді платити? Тобто як тоді взагалі жити?

– Немає такого чуда, – сказав спокійно Кай. – Все, що хтось вигадав, уже існує. Особливо якщо це чудо.

Він усадовив Соню в фіолетову траву поруч із собою і почав розповідати.

– Один дуже нещасний, старий і упосліджений чоловік…

– У Катовіце?

– У Катовіце. Розповідав мені роками про чудо, котре мало з ним статися. Я думав, він псих. Усі заробітчани думали, що він псих, але він був і без того такий упосліджений, що ніхто на це особливо не зважав. Він мав одного ранку випити козячого молока і стати добрим псом. Я роками про це слухав, уяви. Можна самому стати від цього добрим псом або принаймні психом. Чоловік той поїхав на заробітки від родини дуже давно, родина його забула, а на заробітках він покалічився, й життя доброго пса, очевидно, видавалося йому значно кращим за його власне, що в принципі недалеко було від правди. Коли я прочитав про бабу, котра живе під Тирасполем і в якої зникли безвісти сліпий чоловік і горбатий син, мені чомусь довго не давала спокою фотографія – кольорова, така вся з доброго польского журналу – вгодована баба зовсім не була в жалобі, вона сиділа коло бідної побіленої хати, дивилася в камеру ніби навіть зухвало, а в ногах у неї лежали два добрих пси – не знаю, як пояснити, але було якось одразу ясно, що от це саме вони і є – добрі пси. Я знайшов бабу, переконав її продати козу і привіз її до Катовіце, козу, не бабу. Минемо складнощі з тим, як я видобув молоко з кози. Пес вийшов жирний, грайливий, усі тяглися його лапати, обіймати, прямо не знаю, як так можна, – це ж негігієнічно. З псом мені було добре. Коли пес врешті здох абсолютно щасливим, я зробив свої висновки.

– Які? – спитала Соня.

– Що на цьому можна робити бабки.

Фіолетові сутінки піднімалися з трави. Настав час знову рушати. Соня довго мовчала і думала, тримаючи Кая за тепле тверде стегно, а потім заснула і спала до самого Берліна.

Ночі в п’ятницю в Берліні не було. Поки вони проїздили вулицями, починався другий поверх дня – надбудова, що виникає, коли після роботи ти повечеряв, сходив у душ, поспав, переодягнувся й готовий весело провести ніч з п’ятниці на понеділок або як пощастить. Тонкі дівчата в яскравій помаді не завжди лише на губах, у важких кросівках і в довгих футболках, хлопці у вузьких сорочках, лисячих комірах і на високих підборах, старші огрядні чоловіки в намистах з перлів, довгих кульчиках і з малими песиками на руках, сиві жіночки в сукнях до підлоги і з чорними ротами, турецькі родини, велосипедисти, здорові гучні американські студенти мовних шкіл, індуси в чалмах, дрібні азіати та люди на ходулях випливали на більші вулиці з менших провулків, переходили дорогу на будь-який сигнал світлофора, голосно сміялися, ковтали з пляшок, захованих у крафтові пакети, купували кебаби і курили на ходу і групками – коло барів, ресторанів, клубів. Усюди гойдалося жовтувате живе світло, і з ним дим, голоси, сміх і найрізноманітніша музика, жива і мертва, в сенсі – виконувана тут і зараз або програвана з чого завгодно.

– Де ми будемо жити? – спитала Соня, прокидаючись і роздивляючись навколо. Вони саме проїздили Оберба-умський міст, минувши промзону коло залізничного полотна, де в колишніх сараях, цехах і інших для радості не призначених приміщеннях буяла, власне, нічна берлінська радість – клуби, зали з усілякими іграми, не завжди безпечними, концертні майданчики, місця, де можна дешево і добре випити, пограти в кікер, купити що-небудь, щоб ужити, або купити кого-небудь, або кого-небудь продати, потанцювати, погомоніти за життя чи добре провести час в якийсь інший спосіб. Довгі рухливі й гомінкі черги стояли до чорних непримітних дверей чи решіток – там і були найпопулярніші берлінські нічні заклади, найдорожчі ді-джеї, найвправніші бармени, найкрасивіші люди, найбільше темряви, найкращі наркотики.