Екатерина Бабкина - Соня

– Не хочу тебе розчаровувати, – сказав Кай, – споглядаючи це все життя, мені теж хочеться жити прямо на вулиці. Але ми будемо жити з рибами.

– В океанаріумі? – перепитала Соня.

– Можна і так сказати.

У готелі на Карл-Лібкнехт-штрасе люди були зовсім інакші. Нормальні люди, заможні, вбрані гарно і подекуди нудно, а подекуди так, що подих перехоплювало. Голі плечі та спини, відпрасовані сорочки, засмаглі обличчя, виважені голоси та відблиски з прикрас належали вже зовсім не тим, хто купує вночі кебаби і тайські супи й порається влітку в малих городах на колишньому летовищі, танцює на станціях у-бану, їздить старими велосипедами й виставляється в маленьких галереях, ці господарі та гості міста, котрі також кудись збиралися після п’ятниці, були іншим Берліном, про існування якого Соня дотепер тільки здогадувалася. Можливо, думала вона, саме їм належали насправді будівлі та цехи, котрі захоплювали та обживали сквотери, можливо, саме вони іноді великодушно вирішували, бути чи не бути черговому осередкові художників, артистів або алкоголіків, острівцеві свободи або розпусти, за чим укупі з низькими цінами й інтернаціональним безособистісним духом і приїздили до Берліна люди в лисячих комірах і довгих футболках з усього світу, і час від часу Соня. Соня, звісно, дещо перегинала щодо своїх нових сусідів, однак самий факт сусідства із ними їй подобався.

Тим більше люди не були там найцікавішіми. Поки Кай вітався з кимсь та залагоджував усе зі сліпучо-красивою дівчиною на стійці ресепшену, Соня завмерла посередині холу, задерши голову, і красиві повільні люди обходили її, власне, навіть не помічаючи. Колба з рибами, завбільшки з невеличкий багатоповерховий дім, височіла над нею й десь вгорі зникала в неосвітленому просторі. Сонні риби висіли серед водоростей або плавали колами, деякі з риб були такі завеликі, як Соня. Деякі були маленькі та жваві – вони нишпорили між коралами чи ховалися в печерках і западинках базальтових колон.

Потім вони з Каєм піднімалися в прозорому ліфті, який їхав посередині колби, просто серед усіх цих риб, – Кай любив останні поверхи.

– Хочеш кудись сьогодні? – питав Кай.

– Довго ми тут будемо? – питала Соня.

– Ні, – сказав він, – до неділі.

– А потім?

– У неділю буде видно.

– Тоді сьогодні нікуди не хочу. Буду сидіти і на тебе дивитися, – сказала вона, посміхаючись.

– Добре, – відповів Кай. – Завтра довгий день.

Не було потреби дмухати Каєві у вухо – сни він бачив хороші, сповнені чудес, що добре продаються, та пригод, котрі дістаються за просто так. Дихав він рівно і глибоко, Сонині очі звикли до темряви, й вона довго дивилася, як тремтять чуттєві ніздрі Кая і як очні яблука під тонкими повіками відстежують невидимі їй рухи. За вікном був купол собору й ріка, а далі освітлені вулиці, перехрестя, парк, історичні споруди й інші принади міста. Десь за дверима тихо плавали риби. Соня проспала в машині замалим не весь день – і більше спати не могла.

Охолонувши після повільного сексу й приборкавши серцебиття, вона вбрала халат і вийшла в напівтемний хол готелю. Колба скидалася на трилітрову банку, коли Соня була дитиною, саме в такій і жили її риби, яскраві водорості та брунатні равлики, котрі плодилися маленькими чорними цятками, і якщо роздивитися ці цятки через збільшувальне скло – вони теж виявлялися равликами з прозорими ріжками. Спершу равликів стало дуже багато і вони вижили і пожерли риб гупі, потім водорості якось вижили равликів і розрослися, і тоді в Соні була просто ціла банка зеленої води з водоростями.

Від дзвінкої готельної тиші й передсвітанкового прозорого мороку розривалося серце. Двоє водолазів жили, очевидно, в колбі разом із рибами. Тепер вони протирали скло зсередини жовтими ганчірками. Велика горбата риба підпливла до одного, й він протер її також. Риба повільно продовжила свій рух по колу. Потім водолаз побачив Соню і помахав їй ганчіркою.

Соня пригадала, до чого сняться риби. Риби їй не снилися, але як сказати Каєві? Вона спробувала уявити, що у неї всередині така от колба з однією-єдиною рибиною, але ілюзія не прижилася – всередині себе Соня не відчувала нічого. Хотілося повернутися до Кая, обіймати його і тихо радіти, що він поки що поруч. І думати, що він буде поруч завжди. Так Соня й зробила.

Люди, з якими зустрічався Кай, були схожі на акторів, каскадерів, персонажів казок або фільмів чи пацієнтів клініки для душевнохворих – або на все це разом. Соня провела цілий день за кермом – Кай купив навігатор і завантажив список адрес: усе це були якісь перехрестя чи завулки, вже за третім разом Соня навчилася розуміти, хто саме чекає на Кая, – за вказаною адресою обов’язково стовбичив якийсь гість, що вирізнявся з-поміж перехожих навіть у Берліні. Бородата жінка, справжня бородата жінка, активно жестикулювала, нахилялася на Кая, змушуючи його раз за разом задкувати, – потім він сказав, що вона виступає за створення профспілки.