Екатерина Бабкина - Соня

– Є у них телефон? – питав Кай, замовляючи в черговому напівпідвалі з гучною музикою і миготливим світлом, котрий на око так пасував би двом новоприбулим гомосексуалістам, кольорові коктейлі собі і Соні.

– Є! – впевнено відповідала Соня.

– Так давай їм подзвонимо, – казав Кай.

– Тобі погано? – питала Соня.

– Мені дуже добре, – відповідав він.

– Ну от і добре, – говорила Соня. – Все одно я не знаю їхніх номерів.

Подумки Соня пообіцяла собі, що п’є алкоголь востаннє. Що від одного разу нічого не станеться. Що вона цілком могла би все ще не знати про вагітність, і отже, напитися просто так, і що це, безумовно, і відбувається з усіма вагітними людьми, поки вони не знають, що вони вагітні. Іншими словами, ще десь між другим і третім клубом Соня швидко домовилася із собою й перестала відчувати докори сумління.

– Де дракон? – голосно запитувала Соня, дзвінкий її голос розлітався над водою, як срібний пил. На темній річці спали білими кубельцями лебеді, загорнувши довгі шиї і сховавши голови попід крилами.

– Спить, – сміявся Кай, підтримуючи її за талію. Соня була безнадійно п’яна. Вони йшли через якийсь нескінченний міст.

Соня все думала про те, як він дивився на неї, коли у внутрішньому подвір’ї котрогось з останніх відвіданих клубів вона танцювала танго з чорним гнучким студентом-медиком. Довга спідниця оповивала її струнке тіло, волосся обтікало тонкі ключиці, лікті здіймалися, долоні міцно і вчасно лягали в рожеві долоні сильного темношкірого партнера по танцю, – і Кай дивився так, як тільки й слід було дивитися на Соню: з безумовним захопленням всією тією радістю, всім життям, котре вона в собі носила. Коли вони закінчили танець, Кай взяв її за руку й повів геть. Усе було так добре, як тільки може бути, коли хтось, кому віриш, бере тебе за руку й веде, впевнено, знаючи куди.

– Щоби побачити дракона, треба вірити, – казав Кай. Вони минули річку й ішли тепер темними кварталами, серед дерев і сонних будинків.

– Я тобі вірю, – казала Соня.

– Буде важко, – казав Кай. – Треба піднятися на пагорб.

Пагорб височів десь попереду, залитий небесним світлом, на самій вершині одиноко стирчало велике кучеряве дерево.

– Не буде важко. З тобою взагалі не важко, з тобою завжди все просто. Правда ж? – питала Соня.

– Правда, – погоджувався Кай.

– Чому тоді ти сам? – питала Соня.

– Я не сам, – казав Кай. – Яз тобою.

Це було саме те, що Соні потрібно було почути. Де би не були Пух із Порохом, котрим так розходилося на тому щоби за будь-яку ціну залишатися разом, кого б не любив і не оберігав Сонин батько замість неї всі ці роки, що би собі не думав Луї у своєму Ліллі, – тепер із Сонею хтось був, хто був зовсім, безроздільно тільки з нею. І це був Кай, такий красивий, такий вдалий, такий легкий, він розповідав історію про дракона, котрий чи то заснував, чи то зруйнував місто, чи спершу одне, а потім інше, і тягнув Соню за руку вгору, до самотнього дерева, несучи її босоніжки і ступаючи твердо по траві, попри стежку. Десь за пагорбом, казав Кай, були болота й озера, а на дні озер – штучний концтабір.

– Як це – штучний? – питала Соня.

– Його збудували для зйомок фільму. Справжній був не тут. Вони збудували бараки, газові камери, їдальні, катівні і навіть дороги, вимощені нагробками з єврейських кладовищ.

– Справжніми? – уточнювала Соня.

– Не знаю, – чесно казав Кай. – Але в кіно виглядали як справжні. Деякі євреї, що приїжджали сюди багато років по тому, помирали від страху – так все виглядало чесно. Є в цьому якась невідворотність – вижити в справжньому концтаборі, щоби померти потім у бутафорському.

– Ми ж не євреї, ми не помремо від страху, там, на пагорбі, над озерами, коли побачимо дракона? – питала Соня.

– Ні, ми не євреї, і тому ми взагалі ніколи не помремо, – казав Кай. Соня думала так само.

На пагорбі під деревом було прохолодно. З одного боку в жовтому мареві електричного світла лежало місто, виплюскуючись вгору вежами замків, костелів і гострими дахами, з іншого – і правда були озера, там шепотіла осока і стирчали над водою залишки декорацій. В осоці жили качки, а під качками – дрібні міські риби, ніби душі мертвих євреїв – мертвих не по-справжньому, а тільки для кіно.

– А тепер? – спитала Соня.

– Тепер треба вірити, – сказав Кай і потягнув її на траву. Вони розвалилися в росі, забувши євреїв і роздивляючись місто.

– Довго треба вірити? – спитала Соня.

– Вірити треба завжди, – повчально сказав Кай.