Екатерина Бабкина - Соня

– Я не сплю, – нарешті сказав він. – Хочеш їсти?

Чоловік повернувся до Соні й прикрився простирадлом, Соня ж навмисне не зробила того ж. Все одно вона лежала в ліжку в трусиках і чоловічій сорочці, тобто цей спадковий лікар переодягав її, торкався й роздивлявся – теж, очевидно, не без певного кайфу. Очі його були такі ж дивні, як вона запам’ятала їх відучора, – дещо неправильні світлі очі.

– Дуже, – сказала Соня.

Чоловік подзвонив на ресепшен і замовив багато різної їжі. За вікном було якесь старе середмістя, дерева, прозоре після дощу повітря, безміри світла, шелест, легкі хмари, пташині голоси.

– Пам’ятаєш усе? – спитав чоловік, виставляючи тарілки з фруктами, сирами, м’ясом і хлібом просто в ліжко зі столика на колесах, коли покоївка привезла сніданок, і простягаючи Соні велику чашку безнадійно ароматної кави.

– Ну, ми перевернулися, – сказала Соня, складаючи собі на хрусткому хлібі багатоповерховий досконалий ранковий сендвіч з усього зразу, й, надкусивши, з повним ротом спитала: – Ве могі гуві?

– Твої друзі-педики збиралися до Кракова, – відповів чоловік. – Тобі приснилися олені. Знаєш що? Всім вони там сняться, через ці знаки. Це як стала локальна ілюзія. Стільки людей засинає після черг на кордоні й дивиться цих летючих оленів, але ніхто ще не додумався з’їхати з дороги, щоби політати разом із ними. Ти одна така.

– І ти бачив?

– Тисячу разів, – засміявся чоловік.

– Правда? – розчаровано сказала Соня.

– Знаєш, – сказав чоловік, – треба вміти ділитися найкращим. Не жалій мені оленів. Тим більше – неіснуючих.

Соня замислилася над тим, що він сказав. Ділитися найкращим було непросто, але по суті вона завжди тільки це і робила.

– А машина? – спитала Соня.

– Немає в тебе більше машини, – безтурботно сказав чоловік. Чомусь це не сильно засмутило Соню.

– А де ми? – спитала вона.

– У Жешуві, – сказав він. – Це таке місто. А ти куди хотіла?

– Сюди і хотіла, – сказала вона. – Але тепер треба знайти Пуха і Пороха.

– Дуже треба?

– Мабуть, – сказала Соня.

– Добре, – сказав чоловік, – поїдемо до Кракова. Я тебе підвезу.

Так почалася їхня неймовірна подорож, і не лише вона.

– Як тебе звуть? – спитала Соня, вмощуючись на передньому сидінні великої зручної чоловікової машини.

– Кай, – сказав він.

– Що, правда? – не повірила вона.

– Звичайно, ні, – сказав він.

На заправках Кай скуповував чипси, ковбаски, шоколадки, яскраві запальнички, кольорові брелоки, м’які іграшки і сонячні окуляри. Соня швидко втяглася в цю гру, бо сама завжди робила те саме – разом вони обирали найбезглуздіші речі, щоби роздивлятися їх потім у салоні авта й розпихати, непотрібні, по кишенях і закапелках, сміючись із себе самих. Якщо вірити тому, що він казав, Кай колись давно виїхав з невеликого ледве притомного міста й, переїхавши кордон, якийсь час важко працював руками. Але важко працювати Каєві не подобалося, а жити – подобалося дуже. Тому він перестав працювати й почав жити.

– Чим же ти займаєшся? – питала Соня.

– Бізнесом, – відповідав Кай, причому означати це могло все, що завгодно.

– Але ти не лікар? – допитувалася Соня.

– Не лікар, – погоджувався він.

– Як же ти заробляєш?

– У мене багато партнерів, – казав Кай. – У різних країнах.

У цьому Соня не сумнівалася.

Кай був громадянином Євросоюзу, а номери на його машині були чомусь білоруські, а втім, й раніше найчастіше безглуздо дорогі машини траплялися Соні з номерами цієї стражденної, утисненої країни. Поруч із ним не виникало жодних питань, а ті, котрі виникали, всі мали прості й негайні відповіді, й відповіді ці знав Кай. Без керма в руках, без мети за кордоном, без Луї, без Пуха з Порохом, без машини, Етері, Каті й Насті Соня почувалася в цілковитій безпеці. «Спи», – казав Кай, і Соня легко засинала. «Пий», – казав він, і вона слухняно ковтала лимонад, чай з баночки чи газовану, лоскотну оранжину «Їж», – казав він, і вона заходилася напихатися желатиновими ведмедиками, крекерами, поглинати сендвічі з заправок і печеньки з автоматів. «Дивися», – казав він, і вона бачила лелек у полях і зубрів на галявинах, парашутистів у небі й вершників за лісосмугою, паліндроми з цифр і букв на номерах зустрічних авт, сонячних зайчиків і прозорий місяць, котрий висів з самого ранку в світлому небі тонким білим серпиком. Так вони і їхали.

Вже коли вони проїздили попри це неосяжне меморіальне поле з кіньми, велосипедними доріжками і повітряними зміями, яке мешканці міста вперто звуть парком, Соня почувалася з Каєм так, ніби він був створений, щоб її оберігати. Вона навіть згадала Пороха, котрому так хотілося, щоби хтось «захистив його від усього». З Каєм здавалося, ніби тебе вже від усього захистили – в найкращому, звичайно, розумінні цих слів. Забувся той моторошний, світлий недавній ранок у лісі, коли Соня усвідомила: що би не сталося – все буде неправильно. Не хотілося більше знати, що робити далі. Час перестав тиснути на Соню. Її, за великим рахунком, нічого не турбувало. Хотілося більше знати Кая, говорити з ним, торкатися його, сміятися, ставати ближчими.