Екатерина Бабкина - Соня

– Ти був з Ірою, – вставив Пух. – І вона була без футболки. Побачила мене і втекла.

– Ну, там все і сталося, – якось зім’ято закінчив історію Порох. – Більше ми не розлучалися. Я хотів любові і вибрав Сашу і тепер любитиму його завжди, а він мене.

– Як це – любити когось завжди? – спитала Соня.

– Це чудово, – безапеляційно відповів Порох.

До кордону вони під’їхали вже вночі. Черги вантажівок вишикувалися поруч, високо в просторих кабінах жили, спали, їли, дивилися телевізор чи говорили по телефону чоловіки, чоловіки з жінками і просто цілі сім’ї хоронителів вантажу, погоничів важких караванів на рипучих ресорах і великих стертих колесах. На узбіччі валялася іржава покарьожена карусель.

– Металобрухт хотіли провезти контрабандою, – сказав прикордонник, проходячи повз легкову чергу і зауваживши, куди дивиться Соня. – Розбудіть друзів, приготуйте документи. Віза у вас є?

– Віза в нас є, – відповіла Соня.

– Одна? – прикордонник засміявся, підморгнув Соні й пішов далі нагадувати про документи.

На виїзді з країни ніхто не додивлявся машину – нічого хорошого, чого шкода було дати вивезти, всередині кордону все одно не було. Прикордонники навіть не стали звіряти номер двигуна і кузова Сониної машини – в разі чого машину теж було не жаль. Соня, Пух і Порох отримали штампи і повільно перекотилися через нейтральну смугу, заасфальтовану, справді зовсім нейтральну і трохи схожу на смугу злітну, до власне польського кордону. Там майже нікого не було – ніби авта з довгої черги з українського боку потрапляли на заасфальтовану смугу і там розчинялися, зникали назавжди в нейтральному нічному повітрі. В одинокій будці світилося, двоє у формі вийшли до машини і заглядали з ліхтариками в салон, багажник, під капот. Соня, Пух і Порох чекали коло віконечка.

– Хто водій? – спитав один з прикордонників.

– Я, – відповіла Соня.

– Любите ретро і проблеми, – весело сказав він.

У машині, якщо мати бажання, можна було перевезти все, що завгодно, наприклад, труп Порохової баби – стільки в ній було темних кутків, закапелків та кишень, про які польські прикордонники нічого не знали.

– Їжа є? – спитав прикордонник.

– Ви голодні? – не зрозуміла Соня.

– Їжу зараз не можна, – стомлено сказав він. – Санітарні норми.

– Вам не можна? – знову не зрозуміла Соня.

– Ні, вам не можна. А насіння?

– Насіння нема. І їжі теж нема.

– О’кей, – сказав прикордонник і повернувся в будку, а другий побрів кудись у бік України через нейтральну смугу, котрою повільно, як приголомшений слон, сунула йому назустріч велика вантажівка. – Давайте паспорти.

Соня віддала йому паспорт.

– Французький шенген? Мета подорожі?

– Туризм, – сказала Соня, але одразу виправилася: – Родознавча розвідка.

– Народознавча? – перепитав прикордонник.

– Можна і так сказати.

– Не можна займатися наукою за гроші в країнах Шенгену з цією візою, – попередив прикордонник.

– У нашій країні теж не можна, – сказала Соня. – Із цією візою, і без неї, просто не можна.

Прикордонник без розуміння всієї безнадійності ситуації поставив штамп і повернув паспорт Соні. Пух із Порохом пропхали у віконечко свої. Сонний прикордонник довго щось там видивлявся.

– Де ви плануєте навчатися?

– У Кракові, – сказав Порох. – У приватному університеті.

– На економіці, – додав Пух.

– У вас є запрошення?

Пух і Порох мовчали.

– Копія контракту?

– Ми все одержимо на місці.

– Вам потрібно було одержати угоду і контракт, щоби отримати візу. Надати їх до консульства.

– Там вони і залишилися, – знайшовся Пух.

– А що ви одержите на місці? – не зрозумів прикордонник.

– Економічну освіту, – сказав Пух. – Ну, не одразу. Через деякий час.

Прикордонник відклав печатку вбік й уважно подивився на Пуха з Порохом.

– Разом навчатиметеся? – спитав він.

– Ми все робимо разом, – піднесено сказав Порох.

– Вони гомосексуалісти, – сказала раптом Соня.

Порох з Пухом із викликом подивилися прикордонникові в очі – Порох в праве, Пух в ліве.

– Брати-гомосексуалісти? – перепитав про всяк випадок прикордонник.

– Які вони брати, – сказала Соня. – У них же прізвища різні.

Видно було, що прикордонник почувався якось непевно: з одного боку, йому зовсім не подобалася віза цих гомосексуалістів, з іншого – він був якось раптом зовсім сам, хоч і озброєний, а це все-таки були гомосексуалісти.

– Гомосексуалісти дуже самотні в нашій країні, – сказала Соня.