Екатерина Бабкина - Соня

– Ми досконалі, – сказав раптом Кай, – не ми з тобою, в сенсі, а всі на світі, в тому числі ми з тобою. Усього, що в нас є, без жодних чудес, уже достатньо для щастя. Все, що з нами стається, – добре. Просто треба менше заморочуватися.

– І ти не візьмеш ікону? – спитала Соня.

– Звісно, візьму, – відповів Кай.

Вілла-готель на кілька кімнат, про яку говорив Руслан, дійсно була приємною та гостинною. Кай і Соня повечеряли овочами, сиром й вином на маленькій терасі, оточені шелестом трав і дзижчанням комах. Молодий кухар, що сам і накривав на стіл, загравав до Соні – приніс їй букет з салату, квітучих стебел картоплі і стрілок часнику, всіляко підморгував і доливав вина.

– Як сказати «дякую»? – питала Соня, віддаючись найпримітивнішим розвагам того, хто подорожує. – Як сказати «доброго вечора»? Як сказати «ми всі досконалі»? – І кухар радо повторював для неї всі заявлені слова.

– Як сказати «Я – Бог»? – спитав раптом Кай.

Молодий кухар перестав посміхатися й подивився на нього з підозрою, але все-таки відповів.

– Дякую, – сказав Кай албанською, засвоївши щойну Сонину науку.

Уночі Соня спала добре, але мало – щойно легкі та безглузді сни повністю її захоплювали, вона згадувала, що наближається кінець того тижня, після котрого все слід розказати Каєві, й розплющувала очі. Кай не лягав. Щоразу, коли вона прокидалася, він обіймав її і заколисував, а потім повертався до свого планшета – Соня була майже переконана, що він читає онлайн-версії газет, а також журналів – німецьких і польських.

Утім, ще до того, як зійшло сонце, Кай тихо склав їхні речі й обережно розбудив Соню.

– Поїхали, – сказав він.

– Куди? – не зрозуміла Соня.

– Геть звідси, – сказав Кай. – Потрібно з ним закінчувати, з цим вічним життям, замовник чекає, ти нудишся.

З машини з собою Кай узяв тільки ліхтар. У темряві дім Лалджети виглядав ніби чорний камінь. Кай спершу ввімкнув ліхтар і трошки поводив ним коло вікна з заледве прозорим розтрісканим склом, а потім штовхнув двері, спрямувавши світло наперед себе. Лалджета лежала там же, де й удень. Вона повільно підвелася, дивлячись просто поперед себе, не зважаючи на те, що Кай світив їй просто в обличчя. Білі її очі здавалися неприродно великими.

– Ти – Бог? – роздратовано спитала вона.

– Я – Бог, – погодився Кай.

– Добре, – сказала раптом з неймовірним полегшенням Лалджета і, вся похрускуючи суглобами і потріскуючи сухою шкірою, сповзла з ліжка. Якось тримаючись однією рукою за стіну, вона дошкандибала до скрині в кутку й, заледве відваливши кришку, спотвореною рукою витягла звідти якусь чорну невелику дошку.

– Нікому не давай більше, – суворо сказала, майже наказала вона, простягаючи її Каєві, а тоді повернулася на ліжко, згорнулася там і – Соня могла би заприсягтися – одразу ж померла.

– Спить, – сказав Кай. Ще перед тим, як він сховав ікону, Соня встигла роздивитися затерте зображення на дошці – носату чорноволосу жінку з німбом, котра тримає на руках немовля, більше схоже на маленьку вухату мавпу. Рівні лінії, що розходилися від немовляти, мали означати, очевидно, божественне сяйво, котре так добре випромінював ліхтар Кая.

– Дай подивитися, – тихо сказала Соня в машині.

– Не треба, – сказав Кай і рушив. Сонце сходило десь над чорним хребтом Проклетеє.

Із Салонік Кай відправив кудись ікону звичайною поштою.

– Це безпечно? – дивувалася Соня.

– Все на світі безпечно, – казав він.

Вони обирали найнеспекотніші години і багато гуляли вузькими вулицями, заходячи в крамниці, ресторани й катакомби, де переховувалися колись перші християни. Нікуди не треба було поспішати, нічим не слід було перейматися, і все ж Соня не могла позбутися думок про вагітність, приховуючи ці думки від Кая, пам’ятаючи про цю необхідність навіть уві сні. Чи вона взагалі вагітна? Стільки дивовижних, правильних і добре допасованих одна до однієї подій траплялися довкола неї останнім часом, що було би цілком логічно, якби вона перестала раптом бути вагітною, щоби бодай завагітніти ще раз – від Кая. Вона навіть купила собі тест і довго дивилася на віконечко-індикатор, хоча дві смужки проявилися майже одразу, – можливість чудес настільки увійшла в її світобачення, що вона ще чекала, що одна зі смужок зникне. Але смужка не зникла.

Кай ніби був осередком достиглого, досконалого літа довкола них. Його солодка шкіра, золотаві очі і світле волосся, здавалося, випромінювали все це сонце, в якому з ранку до вечора купалася ніби приворожена Соня. Він нестримно вабив також і інших людей – у барах і в готелях хтось постійно з ними знайомився, ніби друзки розбитого корабля до лагідного берега, самотні подорожні чи пари на відпочинку прибивалися до Сониної краси і Каєвої легкості. Він знав так багато про місто і так реалістично розповідав про те, як, наприклад, турки влаштовували масові страти на даху Білої Вежі й кров стікала її стінами, а затока робилася червоною, що хотілося, аби ці розповіді, як страшні історії на ніч, не закінчувалися ніколи, – спати ж бо, або в цьому випадку – жити, – після них було нестерпно. Але недовго.