Екатерина Бабкина - Соня

Вони часто сиділи до пізньої години на відкритих терасах серед сміху, спалахів, засмаглих тіл, Соня носила відверті сукні, а Кай – білі сорочки і світлі бавовняні штани, всюди вони були найкрасивішими й найбажанішими, і кожного разу, коли після такої ночі поверталися в готель, від першого світла і щасливо минулого часу в Соні по-хорошому розривалося серце. Вона казала про це Каєві.

– Це тому, що на світанку приходить Бог, – сміявся Кай, – або той, хто виконує його обов’язки.

День, коли вона скаже Каєві про дитину, Соня кожного ранку відкладала на завтра. Відчути дитину чи бодай якісь зміни в собі вона вже навіть не намагалася – простіше було відчути, як за кілька кілометрів від них уночі дельфіни перетинають затоку, на довгому вдиху обережно оминаючи труби та інші підводні комунікації.

Вілла, де Кай хотів провести літо, стояла на самому березі, широкі сходи спускалися просто до маленького піщаного пляжу. Ясними ранками за блакитним ніжним простором спокійної води видно було Афон. Там, на цій віллі, закінчилася їхня неймовірна подорож. І – не лише вона.

Із Салонік вони приїхали вже на іншому авті, такому ж, як Кай залишив у Берліні, – очевидно, за вічне життя розрахувалися одразу. Соні дуже хотілося дізнатися історію про те, яка ж людина замовила ту ікону і як тепер цій людині житиметься, але за умовами бізнесу Кай нічого про це не знав, а вигадувати – не хотів. Навіть для Соні.

Старий грек привіз багато фруктів – кавуни, дині, гранати, яблука й апельсини. В селі неподалік Кай купив сиру, вина, в’яленого м’яса і копчених восьминогів, оливок, помідорів і синьої цибулі. Каву Соня привезла із Салонік. Зранку вони сідали на сходах, розкладаючи прямо на теплому камінні апельсини і яблука, Кай надрізав новому кавунові великий червоний усміхнений рот, а Соня приносила гарячу міцну каву. Солодкий сік стікав на підборіддя і скапував на голі коліна, кава обпікала піднебіння і язик, сонце облизувало їх і обіцяло якщо не вічне життя, то безмежне щастя чи хоча би ще кращу, ще глибшу засмагу.

Соня любила Кая. Якось безумовно, ніби ця любов була прошита в ній однією з базових опцій. Вона завжди посміхалася, коли думала про те, що знає його заледве кілька тижнів.

Соня нікому не дзвонила й майже ні про кого не думала.

Соня плавала наввипередки з Каєм чи кохалася з ним у воді.

Соня пірнала і бачила риб і крабів.

Соня засинала на пляжі і не прокидалася, поки Кай на руках не переносив її в дім, на ліжко.

Соня дивилася на зблиски над водою вночі, на те, як падають зірки і падають вії на щоки Каєві, і постійно загадувала бажання, котрі неодмінно збудуться.

Соня навчилася писати всі грецькі літери, деякі навіть запам’ятала.

Соня багато спала і малювала маленькі смішні портрети Кая або комікси про Чорногорсько-Албанський кордон.

Все було так добре.

От тільки Соня була вагітна.

Грози над морем були такі бурхливі й відверті, що шкода було спати. Вже коли почало світати, Соня спустилася мокрими сходами на пляж: пісок зберігав сліди важких крапель нещодавнього дощу, весь пощерблений акуратними ямками, він, однак, залишався теплим через всю ніч. Вода перебирала колір неба – робилася прозоро-блакитною, з рожевими відсвітами. Треба берегти себе, раптом подумала Соня, щоб подовше мати змогу все це бачити, – якщо вже Кай так проти вічного життя, то треба принаймні по максимуму використати своє, не вічне.

– І мене берегти, – сказав хтось зовсім поруч.

Соня видихнула і забула вдихнути.

Хлопчик у коротких штанях спустився сходами і став поруч із нею. Звичайний худий маленький хлопчик, такий же, як Бесник, тільки з усіма зубами й акуратно зачесаним на один бік волоссям, штани висіли на підтяжках і були йому заширокі, так само як і комір сорочки, – від цього він виглядав якось ще більш зворушливо.

Спокійно, подумала Соня, в мене вже є досвід несподіваних маленьких хлопчиків. Все одно все потім закінчується добре.

– Ти хто такий? – спитала вона суворо.

– Хеньо, – сказав хлопчик.

Це вже було так собі. Попередній хлопчик хоч і лаявся матом, але виявився, принаймні, живим.

– Ти вже старий, Хеньо, – сказала Соня.

– Ну, і тобі не сімнадцять, – відповів він.

І це була правда.

– Що я хотів сказати, – сказав хлопчик, – Соню, ти мене народиш?

«Приїхали», – подумала Соня.

– Як я тебе народжу, Хеньо? – спитала вона. – Ти ж єврей, мертвий єврей.

Важко було уявити собі щось безнадійніше, аніж народити мертвого єврея.