Галина Вдовиченко - Пів'яблука

Можливо тому кар’єра її не цiкавила. Найважливiше вiдбувалося вдома. Вона забувала про роботу, заледве переступаючи порiг свого помешкання. Постiйне вдосконалення будинку у Зубрi було для неї таким же захоплюючим процесом, як для Iрини створення нової колекцiї одягу, як для Луїзи випуски її телепрограми, як для Галки герої її iнтерв’ю, газета, журнал… Результат творчих старань Магди призначався лише для своїх. Навiть бажання такого не виникало — винести це на загал. В усьому, що не стосувалося її дому, Магда була не творцем, а цiнителькою. Рiвних їй у справi оцiнювання не було. Вона пiдсвiдомо вiдчувала, у чому сила побаченого, почутого, прочитаного, але скiльки Галя не пропонувала: «Напиши своє враження вiд книги (фiльму, аудiоальбому, колекцiї, телепрограми), ти ж так цiкаво говориш…» — Магда лише смiялася. Її влаштовувало бути доброзичливим критиком та порадником у розмовах з подругами. Вона справляла враження жiнки, яку все влаштовує у життi. Однак насправдi в її душi встановилася гармонiя лише тепер, пiсля народження Соньки.

… Донька спала у вiзочку пiд яблунею, сповита у дитячий коцик та накрита зверху ще й тонким вовняним пледом. День був чудовий, якi нерiдко трапляються у Львовi в жовтнi — сонячний, у соковитих тонах стиглої осенi, з павутинням у прозорому повiтрi. Ще день-два i почнуться дощi. Сонька спатиме вдень уже не у саду, а на критiй верандi, пiд шурхiт дощових крапель по винограднiй лозi.

Сьогоднi у «Зубрiвцi» день вiдчинених дверей. Середа. «Фiалки щосереди». Днiв зустрiчi з дiвчатами нiхто не вiдмiняв.

В обiд приїхала Гурська, сусiдка по старiй квартирi. Напросилася на зустрiч — не терпiлося, мабуть, подивитися на Соньку. Зробила Магдi двозначний комплiмент: «Добре виглядаєш! Погладшала…» Розповiла, як святкували день народження чоловiка — з кiлькома милими сiмейними подробицями та дрiбними наївними вихваляннями свого господаря, якого вона ласкаво називала «мiй».

Минулого разу, коли Магда бачилася з Гурською, та запевняла, що подає заяву на розлучення iз «цiєю сволотою». Що сталося у перехiдний перiод вiд «цiєї сволоти» до «мого», не обговорювалося. Коливання вiд ненавистi до любовi у стосунках з чоловiком вiдбувалися у колишньої сусiдки у режимi маятника. Магда знала, що незабаром Гурська знову вибухне праведним гнiвом з приводу основної своєї життєвої турботи та теми для розмов — поведiнки чоловiка. А згодом, коли на сiмейному небосхилi вiдшумлять громовицi та проллється злива слiв, обвинувачень та образ, знову з-за хмар визирне сонечко. I розлючена дружина перетвориться на врiвноважену «половинку», яка раз у раз, iнодi абсолютно не до теми, згадуватиме у розмовах про те, як вдало пожартував чоловiк вранцi або який ремонт вiн ось-ось розпочинатиме у туалетi.

Йдучи, Гурська мало не зiштовхнулася у дверях iз Луїзою.

— Як шкода, що я не можу з вами залишитися! — щиро зiтхнула вона, не сумнiваючись у тому, що ця перспектива є бажаною не лише для неї. — Давно вже не бачила Галку, Iрину… Ще хтось буде? Потеревенили б… До речi, Луїзо, бачила програму про горб. Як дiтям виправляють усi цi викривлення хребта та сколiози. Зараз згадаю, на якому каналi…

Магда внутрiшньо зiщулилася вiд дубової делiкатностi Гурської.

Вираз обличчя Луїзи не змiнився, вiн мiг означати що завгодно, навiть стримане зацiкавлення.

— Це, мабуть, на Першому, — сказала вона, уважно вислухавши тираду Гурської, - у них хороша програма про здоров’я. Нещодавно показували, як позбавлятися таких вусiв, як у тебе. Кiлька сеансiв електроепiляцiї — i зайве волосся на обличчi немов рукою знiмає…

Уже бiля хвiртки, кинувши косий погляд убiк дому, Гурська впiвголоса зауважила Магдi:

— Луїза ще замiж не вийшла?… Та й куди їй! З таким характером…

«Ще раз почне напрошуватися у гостi — вiдшию», — пообiцяла собi Магда, направляючись до яблунi, аби глянути, чи спить Сонька. Викладеною пласким рiчковим каменем стежкою назустрiч їй йшла Луїза, яка свiтилася тихою усмiшкою. Побачила Магду i приклала вказiвний палець до губ, завернула подругу: усе добре, спить. Пiшли на веранду накривати стiл до чаю. З веранди добре було видно не лише вiзочок, але й краєчок розпашiлої Соньчиної щiчки.

— Ти її не занадто кутаєш?

— Нормально.

— Що це ти маєш? Невже «Наполеон»? Твiй?…

— Мiй. Позавчора спекла, поки Сонька спала. Iгорковi хлопцi з роботи приходили. А вони завжди замовляють: «Ми все принесемо, ти лише свiй «Наполеон» зроби». Серед чоловiкiв, я давно вже зауважила, ласунiв не менше, анiж серед жiнок. Я й для нас кусень врятувала. Але не знаю, чи варто пригощати. Вранцi випила кави зi шматочком i щось мене нудить. Заварний крем пiдступний, два-три днi i можна отруїтися. Я вже колись таку халепу мала.