Галина Вдовиченко - Пів'яблука

Iнтерв’ю з Єрофеєвим ледь не зiрвалося. Вiн був би здивований, якби дiзнався, що ця усмiхнена енергiйна редакторка журналу за пiвгодини до зустрiчi з ним мусила пити лiки вiд посталкогольного синдрому. Два пакетики порошку на пiвсклянки води згiдно з iнструкцiєю.

Дожила до сорока п’яти рокiв i не знала, що таке похмiлля. Тепер знатиме: нiби спазм судин головного мозку, що вже не раз накидався на неї вiд втоми, тiльки ще гiрше. Занадто легко вчора пився кагор на днi народження Єрохiна.

А може кагор був «палений»?

— Кагор п’ють як лiки, — пояснила Луїза, приїхавши вранцi рятувати подругу.

Вона ж i купила, що треба, в аптецi для порятунку.

— А ти скiльки випила? Майже склянку? Так що ж ти хочеш? Це ж не сухе вино. Тепер тобi кагору не скоро забажається…

Скарбничка вiдчуттiв, емоцiй, смакiв, запахiв поповнилася новим враженням. Можна було б не експериментувати, а повiрити на слово тому ж Єрохiну, скажiмо, який нерiдко страждав вранцi вiд наслiдкiв бурхливо проведених вечорiв. Але ж нi, треба в усьому переконатися самiй. От i переконалася. У найневдалiший момент.

Вiктор Єрофеєв був старiючим хлопчиком з тонкими бiлими руками та випуклим черевцем, подiбним на себе п’ятирiчного зi старого фото на обкладинцi книги. Єрофеєв сподобався їй тим, що не втратив дитячих рис в обличчi, а особливо тим, що вмiв вибирати. Йому не однаково, де сидiти у напiвпорожнiй вiдкритiй галереї ресторану — мiсце для обiду обрав неспiшно, iз задоволенням. Ґрунтовно, зi смаком, вивчив меню i пiсля уточнюючих запитань до офiцiанта, замовив грибний суп з лисичками, качку iз журавлиновим соусом, кухоль пива, стопку горiлки, яку випив пiд гарячi страви у три прийоми, i замовив ще.

Галя вибрала грецький салат i каву згодом. У салатi домiнував смак орегано. Вона часто замовляла цей салат, i нiде його не готували однаково.

Люди або вмiють одночасно їсти i розмовляти, або не вмiють. I вiд цього залежить, наскiльки приємним чи вiдразливим буде спiльний обiд. Єрофеєв вмiв. Апетит лише посилювався вiд споглядання того, як вiн акуратно iз задоволенням поглинає страви. У паузах розказував, що сприймає Львiв як мiсто, оповите таємницею, зi своїм ритмом, мiсто, яким хочеться гуляти неспiшно, бо воно розраховане на крок…

— Ми йшли з вами сюди i згадували мою бабусю, — говорив Єрофеєв. — Те мiсце з «Хорошого Сталiна», де вона розвиває бурхливу дiяльнiсть на кухнi: виварює бiлизну, орудує важкезною праскою… Так-от, вiльна людина вирiзняється передусiм бурхливою енергiєю. Квола людина не може бути вiльною.

— На свою авторську програму «Апокрифи» ви намагаєтеся запрошувати саме вiльних людей?

— Менi цiкава людина думаюча. Тому й запрошую вiдомих людей, якi вмiють думати. Нещодавно був Роман Вiктюк, Алла Демидова… Ми дуже часто у програмi говоримо про любов, у нас була дуже гаряча передача про те, хто кого бiльше любить: чоловiки жiнок чи навпаки… Здавалося б, хiба це питання?… А виявляється, ми найменше знаємо про себе. Про заздрiсть, зраду, егоїзм… I от коли ми разом розмiрковуємо про базовi людськi якостi, виявляється, що ми себе не те що переоцiнюємо, а недооцiнюємо… Справжня лiтература тiльки-тiльки починається, головне її завдання — дослiдження людини, її стану. Найцiкавiше зараз у лiтературi — як функцiонує людина…

— Беретеся до роботи в якомусь особливому станi?

— Про це слiд дуже обережно говорити. Це ж не плавання — навчився i пливеш. Це як чоловiча потенцiя: сьогоднi є, а завтра нi. I не пояснити собi, чому пропала. Я пишу помалу. Двадцять сторiнок, про якi ви згадали, я написав лише раз, коли абсолютно розчарувався у тому, що написав у «Росiйськiй красунi». I раптом знайшов, раптом пiшло, немов хтось почав диктувати. I я мав страх, що втрачу цей голос, загублю цю iнтонацiю i спiшив усе записати. Я тодi зрозумiв, що письменник не пише. Вiн лише чує. Немов намагаєшся розiбрати слова у радiостанцiї, а її глушать i вони зникають. У «Росiйськiй красунi» є такi деталi, якi я нiколи не знав про жiнку i жодна жiнка менi це не розповiдала. Можу заприсягнутися, що є якiсь зовсiм iншi енергiї, якi приводять у лiтературу.

— Ви потiм сильно правите свiй текст?

— Я правлю ту саму «отсєбятiну», забираю те, що не розчув i придумав. Вона дуже швидко вилазить… Взагалi, говорити про лiтературу — це брехати постiйно. Наявнiсть iдеї ще не означає, що роман напишеться. Має ще щось зiйтися, збiгтися, злитися в одне цiле. Iдея, як хробак, i назустрiч цьому хробаку має виповзти iнший. Кажуть, письменник — майстер слова. Неправда. Вiн раб слова, вiн йде за ним, вiн слабший за своє слово. I чим кращий письменник, тим менше вiн вiдповiдає за свiй твiр…