Галина Вдовиченко - Пів'яблука

— Галко, тепер яблуко твоє. Забирай! Потiм повернеш, — Магда, як i обiцяла по телефону, затрималася рiвно на хвилину («У мене справа коротка, до початку наради встигну»).

Вийняла з торби пакунок, поставила на пiдвiконня. Кумедно помахала пальцями, передражнюючи подругу.

— Може, кави? — запропонувала Галя.

— Не можу. Мене Iгор внизу чекає, - i побiгла.

У пакунку було дерев’яне яблуко. Галя торкнулася язиком одного з нiгтiв, перевiряючи чи лак пiдсох. Покрутила яблуко в руках, побавилася, не вiдразу знайшовши стик, вiдкрила. Яблуко було виточене з двох рiзних шматкiв дерева, але вони виявилися настiльки припасованi одне до другого, що навiть малюнок на поверхнi утворився один на двох. Стулила половинки, спробувала ще раз знайти мiсце з’єднання, i знову не вiдразу його знайшла. Закрила, поставила яблуко на поличку. Годинник поруч з ним показував, що вже двi хвилини, як мала розпочатися нарада. Глипнула на пальцi. Чорт забирай! На вказiвному, посерединi нiгтя, звiдкись узялася помiтна подряпина.

У дверi зазирнула Слава, заступник i перший радник з усiх питань:

— Галю, до мене дiйшло. До реклами треба пiдходити принципово по-iншому. Я усе зрозумiла! I тепер знаю, як збiльшити обсяг реклами удвiчi! Не вiриш?

— Що б я без тебе робила? — похвалила її Галя. — Розкажеш пiсля наради. Йдемо, нашi вже чекають.

День видався напрочуд продуктивним. Усе збiгалося, припасовувалося та йшло як по маслу. Колеги розумiли з пiвслова i виглядали повними однодумцями, майбутнi герої публiкацiй радо вiтали пропозицiї журналу. Андрiй Данилко несподiвано погодився на давню пропозицiю знятися для обкладинки як сучасний козак: оголеним по пояс, з вусиками, банданою на головi та поглядом, який мав би зруйнувати усi стереотипи про нього. Сєрдючка нехай вiдпочиває. Увесь дiапазон свого таланту Андрiй ще не продемонстрував. Час побачити його мужнiм та звабливим.

Пiд кiнець робочого дня страшенно захотiлося їсти. У шафцi, де зберiгався посуд, кава, чай, вино та печиво, знайшла черствi сухарi з родзинками та пакет супу швидкого приготування. Увiмкнула чайник, глянула у вiкно — мiсяць на вечiрньому небi застережливо нагадував своїм уламком фрагмент букви Р: росту, мовляв, i ви зi мною. Дякую за попередження! Мала би тепер зусиллям волi зупинити себе. Та де там… Обпiкаючи губи, без жодних докорiв сумлiння вiд нахабного порушення правила не їсти пiсля шостої вечора, вона жадiбно поглинала розбухлу локшину, яку iнколи їли її сини, а вона дивувалася вголос: як можна ковтати концентрати-сурогати, коли у холодильнику є борщ?! А закрiпила результат великим горням солодкого чаю з сухарями.

Уночi крутилася з боку на бiк, не в змозi заснути — от що то означає нажертися перед сном. Але прокинулася з ясною головою та чiткою вiдповiддю на запитання «що робити?».

Набрала номер заступницi:

— Славо, рулюй без мене. Я на зв’язку.

Хлопцi навiть зрадiли: серед бiлого дня i мама вдома. Рiдкiсний випадок. Колись Вiктор-молодший написав у щоденнику, який вiв, щоправда, не бiльше тижня: «Iшов зi школи, побачив маму у вiкнi. Таке буває раз на сто рокiв».

Витягнула з шафи усi, якi мала вдома, видання, пов’язанi з iм’ям Iоанна Георга Пiнзеля… Подзвонила у картинну галерею — Бориса Григоровича не було, поїхав до Польщi на конференцiю. Склала для зустрiчi з ним список запитань про гру та двозначностi у життi майстра-загадки ХVIII столiття.

Цiлий день не вiдходила вiд книжок та ноутбука. А ввечерi вирiшила влаштувати своїм домашнiм «романтичну вечерю». Застелила стiл скатертиною у квiточки, витягнула святковi фужери, запалила свiчки. Стишеним фоном працював телевiзор. Знову оголошували конкурс «Коронацiя слова».

— Ма, а ти могла б його виграти?

— Що?

— Цей конкурс. Могла б написати книжку? — повторив Вiктор-молодший.

— Може, i змогла б, — вона була заскочена тим, що син своїм запитанням влучив у «яблучко». — Питання у тiм, чи багато людей захотiли б цю книгу прочитати. А журнал читають п’ятдесят тисяч. I буде ще бiльше.

Коротка розмова засiла в головi. I справдi, чому вона нiколи не пробувала взятися за книжку? Могла ж зiбрати докупи свої кращi iнтерв’ю з вiдомими акторами, режисерами, письменниками, спiваками та спортсменами, додати те, що залишалося за кадром i що зберегла пам’ять та записи у блокнотi. Проiлюструвати цi iнтерв’ю власними фото, зробленими колись «мильницею», а в останнi роки — цифровою камерою.

Або написати книгу про практичну журналiстику для молодих газетярiв. Скiльки прикладiв вона тримала в головi за роки роботи у щоденнiй газетi! Скiльки б iсторiй могла розповiсти! I фотографiй теж було — до кольору — до вибору*.