Галина Вдовиченко - Пів'яблука

День народження Магда святкувала вдома у Зубрi, пiдо Львовом. Так було протягом eже багатьох рокiв. Якось, щоправда, жартома запропонувала подругам: «А, може, зберемося у «Веронiцi» чи у «Куполi»…» Дiвчата купилися на провокацiю, сприйнявши усе за чисту монету: «Та ти що?! Щоб ми на твiй день народження у ресторанi збиралися?… Нашу «Зубрiвку» не зрадимо!»

Зубрiвкою» вони називали дiм Магди та Iгоря. Як ще називати вiллу з характером яскравої особистостi, що у селищi Зубр? Колись це був дачний будиночок — звичайнiсiнька «коробка», збудована пiд лiсом. Куричi купили її дешево, їм на квартиру тодi не вистачало, а жити не було де.

За кiлька рокiв примiське село фактично стало мiкрорайоном мiста, сюди почали ходити мiськi маршрутки, поруч з сiльськими хатами повиростали вiлли грошовитих мiстян, якi вже мали квартири у Львовi у престижних «австрiйських» та «польських» будинках.

Нiхто свого часу не розумiв, для чого iнженеру-полiграфiсту Iгорю Куричу з його скромними фiнансовими можливостями розтринькувати грошi на придбання сусiднiх садово-городнiх дiлянок зi шпакiвнями-халупками без води та газу. Та ще й брати пiд цi дешевi й безглуздi оборудки позики у банку. Однак настали часи, коли попит на землю поблизу Львова пiдскочив догори. Iгор Курич вигiдно продав одну дiлянку, iншу здав в оренду. Розрахувався за банкiвськi позики i знову вклав грошi — тепер уже у земельнi дiлянки в Карпатах зi старими порожнiми хатками iз забитими дошками вiкнами. А решту грошей витратив на добудову та внутрiшнє вдосконалення [облаштування, оздоблення] свого будиночку в Зубрi.

«Зубрiвка» збiльшилася на мансарду на другому поверсi та на три прибудови — простору вiтальню з кухонним апендиксом, широку веранду та господарську частину з кiлькох кiмнаток-комiрчин. Грядки з картоплею i морквою перетворилися на газони, квiтники та дорiжки, викладенi пласким рiчковим каменем. Звичайний дачний паркан-сiтка сховався за густим живоплотом, а кущi бузку та жасмину розрослися у спражнiсiнькi хащi, обчiмхати якi нi в кого не пiднiмалася рука.

Несподiвано Курич вiдкрив у собi талант дизайнера меблiв. Видовбав з перевернутого пенька, викорчуваного на дiлянцi, чудернацький столик. Зашлiфував краї, покрив поверхню лаком, а потiм кiлька днiв сидiв навпроти, трохи на вiдстанi i милувався роботою. А далi — немов мiшок розв’язався: накупив теслярських iнструментiв, спецiалiзованих журналiв, познайомився з майстрами-дереворобами i чим далi, тим з бiльшим задоволенням i впевненiстю вiддавався новiй пристрастi, опановуючи таємницi роботи з деревом.

У хатi одне за другим з’явилися крiсла, що немов вистрибнули зi сторiнок дитячих казок про трьох ведмедiв чи дванадцять братiв-лебедiв та їхню сестру Елiзу. Перше крiсло, подiбне на трон, Iгор назвав «Хазяйка» та подарував Магдi на рiчницю їхнього весiлля. Вiдтодi кожне творiння майстра отримувало iм’я. Магда приходила у майстерню подивитися, чим зайнятий чоловiк, i, спостерiгаючи за його роботою, говорила: «Це крiсло нагадує менi Шерхана з “Мауглi”» або «Якiсь двiйнята у тебе виходять. Цей стiльчик — як хлопець, а цей — як дiвчина. Немов Кай i Герда…»

З часом у хатi Куричiв оселилися крiсла «Шерхан», «Герда», «Кай», «Чугайстер», «Вiкiнг»… Сусiд-художник розповiв Iгоревi, що спiлка народних майстрiв готується до виставки i запрошує до участi не лише спiлчан. Курич зважився показати останнi роботи: чотири масивнi зручнi крiсла з високими спинками та рiзьбленими бильцями. Кожне вирiзнялося серед братiв якоюсь деталлю, а усi разом називалися «Хто в домi господар».

Стiльцi Курича стали подiєю на виставцi. Про автора та його роботи писали газети, з журналу сучасних iнтер’єрiв приїжджали робити фотосесiю. Пiсля цього пiшли замовлення — заможнi крутелики пропонували майстровi грубi грошi, аби мати на своїх вiллах ексклюзивне крiсло-трон господаря дому. Iгор вiд замовлень не вiдмовлявся, однак внiс вiдчутнi поправки в органiзацiю працi: тепер вiн робив ескiзи майбутнiх меблiв i здiйснював авторський нагляд, а майстри втiлювали його задум у життя.

Якщо дизайном дому займався в основному Iгор, пiд орудою якого авторськi меблi впевнено витiсняли промислову штамповку, то в облаштуваннi садиби головною була Магда. Купувала на гуртовнях паростки клiматиса та жимолостi, виплiтала для них хмизняково-дротянi драбинки, пiдрiзала садовим сiкачем живоплiт. Старенькою шуфлею* та iржавою сапкою вручну мiсила розчин бетону, старанно вiдмiрюючи на кожнi три вiдра пiску вiдро цементу та поступово пiдливаючи в сумiш воду. Аж поки не виклала з цементу та каменя, привезеного з берега Стрия, невелику декоративну фортецю — незвичної форми кам’яну лавку на п’ять рiзнорiвневих сидiнь. Для кавування з друзями. Усе на обiйстi «Зубрiвки» вона робила з розрахунком на те, що тут радiтимуть життю рiднi та друзi: їстимуть яблука, зриваючи їх просто з дерев, дурiтимуть пiд музику на танцмайданчику бiля криницi, смажитимуть м’ясо на «шашличному полi»…