Галина Вдовиченко - Пів'яблука

Як Коневi вдалося при першiй зустрiчi влучити у десятку? Що б вiн сказав, якби дiзнався, що своїм недолугим жартом висмикнув правдивий факт з її трудової бiографiї?…

… Кiнь увiрвався до бару, ледь не розтрощивши склянi дверi. Гримнув так, що опинився у центрi уваги. На секунду зупинився, приклав руку до грудей, покаянно глянув на господиню за стiйкою й у два кроки вже був бiля Луїзи.

— Лу, готовий до страти. Винен. Мобiла, зараза, здохла. Не мав звiдки передзвонити. Обiцяю чекати тебе все життя.

Кахикнув i додав:

— У подiбних випадках.

Подумала: цiкаво, що промайнуло у його головi мiж двома останнiми фразами? Ляпнув не подумавши i перелякався двозначностi — чи навмисне поставив капкан?… А вголос сказала:

— Будеш менi винен. Можеш вже починати вiддавати солодким.

— Ти ж не їси солодкого, — нагадав Кiнь.

— Я що, руда? Звичайно, їм, — вiдповiла Луїза, трусонувши вогняною гривою.

— Ти — чудо, — засмiявся Кiнь, пiднiмаючи руку — точнiсiнько учень на уроцi — i озирнувся у пошуках офiцiантки.

Насправдi солодкого не хотiлося. Вона давно вiдохотила себе вiд тiстечок i цукерок. То чого ж раптом таке бовкнула? Луїза ще з шкiльних часiв помiтила за собою цю особливiсть: чим бiльше їй подобався хлопець, тим дурнiшою вона робилася у його присутностi. Поруч з тим, у кого була закохана, перетворювалася на тиху, спантеличену недорiку. Проте звабити хлопця або чоловiка у станi “рiвного дихання”, з незначною домiшкою симпатiї до об’єкту, було справою безпрограшною. Звiдкись брався кураж, швидкiсть реакцiї, особливе вiдчуття легкостi життя i нюх на правильний наступний хiд у цiй захоплюючiй грi. I чоловiк не зводив з неї очей як кобра з дудочки факiра. Для успiху їй потрiбна була лише одна умова — легка скороминуча закоханiсть, а не тягуча вагомiсть щохвилинної залежностi вiд iншої людини. От сказав вiн щойно: “Обiцяю тебе чекати усе життя”, а в неї вже й серце впало. А треба було теж вiдповiсти щось двозначне: “Куди ти подiнешся? — наприклад. — Коней на переправi не мiняють”… Щось таке. Був би на мiсцi Коня якийсь iнший Кiнь — так би i сказала. А тут розгубилася, як дiвчисько…

Чого покликав? Чому призначив зустрiч? Можливо, вiн вирiшив за нею привдарити. Вiдсутнiсть серйозних намiрiв наразi була очевидною. Але те, що вiн сказав, коли на столi з’явилися тiстечка, кава та коньяк у пузатих келишках, виявилося цiлковитою несподiванкою.

— Лу, ми не будемо робити програму про казино.

— З якого переляку? — не зрозумiла вона.

— Просто не будемо, i все. Не можу наразi бiльше нiчого сказати.

— Що за таємницi мадридського двору, чорт забирай! Задля цього ти витягнув мене сюди i змусив чекати? Поки ти догулював вiдпустку, ми зiбрали матерiал, зробили пiдводки, зняли вставки. Залишилося тiльки зробити основнi зйомки у гральнiй залi, а ти менi кажеш: давай вiдмовимося вiд цiєї дурки. Що сталося?

— Далеко не кожне запитання передбачає миттєву вiдповiдь, Лу. Це саме той випадок. Якщо я кажу нi, значить нi, i поки цього достатньо. Не треба наполягати. I, до речi, дозволь нагадати: ви цю тему вирiшили робити, коли мене не було… Все. Пий каву.

— А чого ти мовчав ранiше? Ти що, тiльки сьогоднi про це дiзнався?

— Ми повернемося до цiєї розмови. Згодом.

— Коли?

— Нiколи, якщо не змiниш тону!

Луїза грацiозно потягнулася до попiльнички, акуратно вибила в неї вмiст своєї люльки, хлюпнула в неї трiшки коньяку, розтерла м’яким фетром, вичищаючи вересковi нутрощi вiд залишкiв тютюну. Здавалося, вона забула про спiврозмовника, повнiстю переключивши увагу на свою забавку. Почищену люльку сховала у футляр, застiбнула торбинку i запитала в офiцiантки, яка проходила поруч:

— Ви цукор до кави давали?

Паузу Луїза витримала не гiрше вiд досвiдченої актриси, повiльно порахувала до десяти. У Коня теж витримка виявилася будь здоров. Вiн теж вмiв тримати паузу.

— Одну грудочку, — винувато вiдповiла офiцiантка. — Не треба було?

Луїза махнула рукою у сенсi “дурницi, усе гаразд” i лагiдно запитала Коня:

— Коли?

— Що коли? — не зрозумiв вiн.

— Коли повернемося до цiєї розмови?

— Не знаю. Знаю, що повернемося.

— То яке тiстечко вибираєш?… — поцiкавилася Луїза. — Я хочу сирник.

Вона звикла, що саме жiнки, а не чоловiки надiйнiше тримають своє слово. Принаймнi у її оточеннi. Такий був її особистий досвiд. Для бiльшостi чоловiкiв, якi їй зустрiчалися, слова нiчого не важили, були дешевi, як борщ. Дав слово — забрав. Пообiцяв — не зробив. Ляпнув — забув… I не робив собi з цих дурниць жодних проблем — обставини, мовляв, змiнилися, вчора думав так, нинi iнакше. Чоловiк мiг у запалi сказати щось справдi образливе, а згодом здивуватися, що вона цi слова запам’ятала. Як в анекдотi: “Куме, ти що — обiдився?…”