Галина Вдовиченко - Пів'яблука

Гостювання у «Зубрiвцi» було справою звичною i бажаною. Мансарда з гостьовою кiмнатою рiдко пустувала.

Цього разу до дня народження господинi пiдготували не лише горiшню кiмнату. Окрiм батькiв Магди, якi приїхали з Ужгорода, заночувати у «Зубрiвцi» при потребi та за бажання могли й усi решта гостей: Галя з чоловiком, Луїза та Iрина з новим обранцем.

Першою приїхала Луїза на своєму «Шевi» — волошковому «Шевроле Лачеттi». Вiртуозно запаркувалася, пискнула сигналiзацiєю i пiднялася на веранду, тримаючи в руках пакунок у бордово-срiблястих смужках. Завмерла на порозi, грайливо зафiксувавши трисекундною паузою ефектнiсть картинки: сяюча посмiшка, скромна сiра сукня, дорогi бордовi туфлi, смугастий подарунок тон у тон…

Досконалiй упаковцi судилося коротке iснування — пiд двома парами нетерплячих жiночих рук вона миттєво перетворилася на бордово-срiблястий мотлох.

— Здурiти!

Магда тримала у руках довгу сорочку з грубого важкого рядна. Старовинна вишивка дрiбним густим хрестиком вкривала мало не пiврукави i вузькою смужкою обвивала зап’ястя.

— Де ти взяла, Луїзо? Я таку завжди хотiла! Ще вiдтодi, як вперше у Галки побачила сорочку її бабусi. Мамо, глянь!!!

У дверях показався Iгор, у кожнiй руцi затиснув по три келихи:

— Що у нас тут таке? На гаряче — порося?

— Мамо! Iгоре! Я про таку мрiяла!

Луїза аж свiтилася: влучила таки з вибором подарунка у десятку. Знала, що не буде для подруги бiльшої втiхи, як поповнити рiдкiсним екземпляром свою колекцiю старовинного народного одягу. Колекцiя почала збиратися, коли пiсля смертi бабцi Магдi на згадку про неї залишилося кiлька речей з непiдйомної дубової скринi, обитої кованим залiзом… А кiлька рокiв тому вiдпочивали вони з Iгорем у Болгарiї i Магда побачила, як господиня помешкання, яке вони винаймали, несе гарячий баняк, перехопивши його, замiсть шмати, якоюсь цiкавою тканиною з прошвою. «Що це у вас? Дайте подивитися». Це була стара запаска*. Глянула, i попросила дозволу взяти її собi, бо була вона немов жива, змучена довгим життям iстота. Саме з цього фартуха з болгарського мiстечка Поморiє та з бабусиних великоднiх спiдниць, блюзки до церкви та шкiряних постолiв з тисненим орнаментом й почала складатися Магдина колекцiя.

Iрина, яка того лiта працювала над своєю черговою колекцiєю одягу до осiннього тижня моди Lviv Fashion Week, довго тримала у руках поморiївське див, перебираючи пальцями старе гаптування.

— Клас, — стримано, без зайвих емоцiй констатувала вона. — Я її вiдреставрую, а ти дасиш менi на показ, гаразд?

Вона саме закiнчувала колекцiю пiд назвою «Буркут» — натуральнi тканини, простий крiй, сучаснi пропорцiї. А родзинкою мала стати оздоба з помiтною дозою цитувань — правдивих фрагментiв народного одягу. Iрина купила кiлька вишивок у майстринь-вишивальниць на львiвському Вернiсажi — «п’ятачку» перед театром Заньковецької, розрiзала їх на фiгурнi клаптики та смужки й нашила на ллянi сукнi, сорочки, штани у новiй послiдовностi.

— Це вже зовсiм iнший логiчний ряд, iнший формат, iншi акценти. Вiдчуваєте? — казала вона дiвчатам пiсля показу, коли пiд дiєю ужгородського червоного вина (Магда спецiально для цiєї подiї привезла вiд батькiв десятилiтрову дiжечку) зникло напруження останнiх передфестивальних тижнiв.

Того вечора у фiналi показу Iрина вийшла на подiум у сукнi зi своєї колекцiї, пiдв’язана Магдовою запаскою. Як господиня до гостей.

…Зараз у «Зубрiвцi» на дiвчатах теж були фартухи хоч не ексклюзивнi, але також з характером. Магда у робочiй фартушинi з малюнками французьких булок, українських паляниць, росiйських бубликiв та iншої хлiбної смакоти викладала у розетки шопський салат. Естетка Луїза взялася нарiзати сир, попередньо перебравши кiлька запасок, що висiли на гачку за кухонними дверима, i зупинилася на вишитiй iрисами.

Бiля огорожi з живоплоту тим часом зупинилося таксi — Галя з чоловiком приїхали.

Галка з порогу почала iз запитання:

— Дорога моя подруго, пам’ятаєш, як у студентськi роки ти хотiла купити у п’янички на вулицi Коперника «Мертвi душi» Гоголя? I у наших кишенях не назбиралося нещасних п’яти рублiв, якi просив той синяк. На наший очах якийсь чолов’яга купив цю книжку. А ти по дорозi до гуртожитку усе бiдкалася: «Сто шiстдесят сiм рисункiв Лаптєва! Повний покажчик маловiдомих слiв тi висловiв у кiнцi книжки!» Ми, дурепи, пiдколювали тебе. «Чого смiєтеся? — вiдбивалася ти. — Що ви знаєте про коней? Як, наприклад, виглядає кiнь буланої мастi? А гнiдої? Ото ж бо! Питання з iншої опери: який то є палевий колiр сукнi однiєї з провiнцiйних панянок? Мовчите? А мiж тим усi пояснення — у виносках на останнiх сторiнках раритетних «Мертвих душi» 54-го року видання! Я таку книгу у шкiльнiй бiблiотецi вкрасти хотiла, i не змогла…»