Галина Вдовиченко - Пів'яблука

I ще один урок засвоїла вона тодi. Трапляються хвилини, коли на хвилi пiднесеного нетерпiння ти здатний на усе, i усе навколо тобi допомагає, навiть бездушний механiзм, навiть бiль, який вiдступає. Лише сам собi не зраджуй, тримайся висхiдного потоку i тобi вдасться неможливе. Як найкращий фотопортрет, зроблений пiд час виснажливої хвороби.

…Серед подруг лише Iрина мала талант — не набутий, а вiд природи — бути господарем собi i своєму часу. Тому й встигала багато. Луїзi це вмiння далося великими зусиллями та впертiстю, вона навчилася вiдсувати другорядне на потiм: «Якщо само не розсмокчеться, хай хоч визрiє. Згодом розберуся». Магда взагалi не страждала вiд проблеми «встигаю — не встигаю». Тим бiльше, що з появою Соньки, вона не спiзнилася з головним для себе i це стало для неї найпереконливiшим доказом її теорiї: «Не поспiшай, бо не встигнеш».

Iсторiя з вухом трапилася ще у часи роботи у газетi i залишила Галi настанови на майбутнє. I ось, вийшовши по спiралi на новий виток, Галя знову вiдчувала, як катастрофiчний брак часу накриває з головою. Знайшла собi новi лiки — пройтися пiшки у хорошому темпi i вiдновити життєвий тонус. Ось i тепер йшла своєю вулицею вже iншою людиною, милуючись кольорами жовтня, найкращого мiсяця у Львовi, та жадiбно втягуючи нiздрями гiркуватий аромат хризантем та мiцних товстоногих опенькiв (якi у мiстi опеньки? — а от пахне ж ними!). Захотiлося одягнути щось охристо-руде, теракотове, кольору перестиглої зеленi, аби бути у гармонiї з природою. «Де мiй картатий осiннiй костюм? — згадала Галина вже на пiдходi до свого пiд’їзду. — Завтра одягну його. Сплануємо остаточно новорiчний номер. I все, бiльше жодних планiв на день».

— Завтра їдемо на Шацькi озера, — напускним рiшучим тоном повiдомив Вiктор, вiдчинивши дверi, — Нас запрошують. На п’ятницю, суботу, недiлю. Хлопцi вже погодилися. Я правильно кажу? — крикнув убiк кiмнати синiв. — Ну чого ти дивишся, як Ленiн на буржуазiю?… Невже не можеш дозволити собi зайвий вихiдний? Ти редактор, чи хто? Вiзьмеш п’ятницю, раз на сто рокiв можеш один робочий день витратити на себе. Не помруть без тебе!

— Ми завтра новорiчний номер плануємо.

— Без тебе спланують.

— Без мене не спланують.

— Як менi це набридло! — несподiвано голосно вигукнув вiн, виходячи з себе.

Йому варто було зупинитися на цьому словi. Нехай було б «Набридло!», вона б зрозумiла. Але йому видалося цього замало i вiн додав iнше — того ж змiсту, але брутальне i зле. Шмагонув як батогом.

…Галя пiшла у лазничку, сiла на край ванни, хотiла заплакати i вкотре позаздрила тонкосльозим жiнкам. При першiй нагодi сльози на очах, помах вiй, i вже бiжать по щоках рятiвнi струмочки, пiсля яких настає полегшення, а нерiдко i розв’язання проблеми. А тут — тiльки сухий дряпучий ком у горлi.

Знову все не так. I на роботi, i вдома.

Її подруги просувалися угору, кожна своїми кар’єрними сходами. Високо ставили планки, смiливо експериментували, йшли на ризик, змiнювали усталений порядок речей, помилялися… А Магда за понад двадцять рокiв роботи у видавництвi, просунулася лише на одну сходинку — була рядовим редактором, стала ревiзiйним. Думки про кар’єрний рiст її не турбували. Їй подобалося те, що вона робить на своїй маленькiй дiлянцi, подобалося вiдповiдати за свою iндивiдуальну роботу, а бiльшого вона не потребувала.

Процес вдосконалення чужих текстiв нагадував їй генеральне прибирання у помешканнi. Обсяг роботи вiдразу впадав у вiчi. Достатньо було одного абзацу. Лише кiлька разiв їй до рук потрапляли машинописи, у яких рука не пiднiмалася поправити навiть помiтнi огрiхи, бо вони були привабливими та органiчними. Але зазвичай робота виглядала саме як ретельне прибирання.

Немов заходила у вишукану оселю чи у просту хату, прикидаючи: доведеться добряче попрацювати чи достатньо тiльки стерти порохи? I починала наводити лад.

Бiльшiсть авторiв не помiчали цих зусиль. Їм здавалося, що їхнi тексти i без коректора є впорядкованими. А те, що чиясь уважна рука виправляла авторськi ляпи: «балахон над лiжком» на «балдахiн», а «зала, заповнена вщент» на «зала, заповнена ущерть» — так це ж дрiбницi! Робота коректури. Кожному своє.

Рiдкiсний автор знаходив для коректора Магди Курич кiлька слiв щирої подяки, розумiючи, наскiльки зусилля цiєї жiнки покращили його текст.

Мабуть, її патологiчна безамбiцiйнiсть та схильнiсть задовольнятися малим брала початок вiд щасливого безхмарного дитинства. Друзi дивувалися її взаєморозумiнню з батьками та вiдкритостi дому, де гостям завжди були радi i намагалися перш за все нагодувати чи бодай напоїти чаєм з кизиловим варенням. Магда виросла не знаючи, що таке пиятики батька чи похмурий погляд матерi. У батькiвському домi не трималися заздрощi та злослiв’я, нiхто не пiдвищував голосу, не принижував iншого. Магдi не доводилося, як багатьом її ровесникам, обiцяти собi: «Я неодмiнно виберуся зi злиднiв та несправедливостi». Її влаштовувало те, що вона мала.