Галина Вдовиченко - Пів'яблука

«Це ускладнення. Щось ви на ногах переносили», — зробив висновок лiкар. Що переносила? Накопичену втому, роздратованiсть вiд марнотратства часу — при такiй щiльнiй зайнятостi, що в туалет бiгла, коли вже годi було терпiти.

Не на три днi, а на три тижнi випала вона тодi з газетярського киплячого котла. Спочатку здавалося, що нестерпному болю, який краяв череп, не буде кiнця-краю. Коли стало трохи легше, однаково не давали спокою напади тягучого в’язкого гулу, що пульсував у хворому вусi. Нi сiсти тобi, нi лягти. Залишалося тiльки ходити, як звiрю у клiтцi, гойдаючи i присипляючи в собi цей сполоханий жах. Вiдволiкали нетривалi заняття, якi вона знаходила у трикiмнатному помешканнi на кожному кроцi. Приснула спецiальною рiдиною на поверхню дзеркала i натерла шматою до блиску. Зникли цяточки i плямки. Добре. На цiлу хвилину бiль вiдступив.

На шухлядi шафки для бiлизни ручка вiдлетiла. I чоловiк, i сини вже клеїли — i даремно. Їхнiй ремонт тримався до першого торкання. Висунула шухляду, роздивилася два шурупи, пази у деревi, конструкцiю ручки. Зрозумiло. Знайшла клей ПВА, вiдiрвала шматочок туалетного паперу, розклала усi складовi на столi, як хiрург свої iнструменти перед операцiєю. По краплi клею витиснула на шурупи, по краплi — в отвори ручки, запхала маленькi кусочки паперу у стики й спробувала обережно прикрутити.

Але викрутцi заважав стос столової бiлизни у шухлядi. Повитягувала складенi зверху скатертини, серветки, рушники. Кiлька обережних обертiв викруткою, i ручка сiла на мiсце. Тепер не рухати нiчого до завтра, аби клей взявся.

Погляд впав на край бабиної вишитої сорочки на самому сподi глибокої шухляди. Скiльки минуло по смертi бабусi? — Майже двадцять п’ять рокiв. А сорочка така, як була колись, кольори ниток не потьмянiли. Бабця вишила її, коли ще була дiвчиною. Замiж вона пiшла у шiстнадцять рокiв. То скiльки ж тiй сорочцi? Порахувала. Сорочка ця десь з 1928 року…

Галя скинула з себе фланелеву сорочку, трикотажну футболку з довгим рукавом, футболку з коротким рукавом — усi капустянi листочки одежини хворого. Комiрчик бабиної сорочки заледве зiйшовся на шиї — чи то фасон такий, чи то бабця була худенька, немов дитина. Нижня частина сорочки, пришита до верхньої, виявилася заширокою, мабуть, з розрахунку на вагiтнiсть. Розрiз на грудях глибокий, аби було зручно годувати дiтей. Дрiбнесенькi хрестики створюють досконалий орнамент на рукавах, горловинi та зап’ястях. На манжетах по двi петлi i жодного ґудзика — в них просувалися шнурок або тасьма. Защепила манжети однаковими тоненькими ґумками для стягування волосся. Подивилася на себе у велике дзеркало спальнi…

Де фотоапарат? Ось вiн, але що з того — батарейки у ньому сiли, вчора перевiряла. У футлярi звiдкись узялася ще одна пара акумуляторiв, як на диво, заряджених. Де ж тут, в апаратi, чорно-бiла функцiя? Рука легко, нiби знала дорогу, зробила кiлька впевнених ходiв. Уперше за два з половиною роки, вiдтодi як на день народження подарували це цифрове чудо i показали його можливостi, вдалося самостiйно вiднайти цю функцiю. Дотепер їй не вдавалося зробити жодного ускладненого фото — нi тобi сепiї, нi додаткових прикрас з фiгурними рамками, лише простi картинки, вiдбитки дiйсностi. Тепер розумний цифровик легко прийняв замовлення на чорно-бiлий варiант. Але як себе сфотографуєш без автоматичного селфтаймера? Рука не пiдвела. Кiлька немов би вiдпрацьованих досвiдом, а насправдi випадкових рухiв, й апарат готовий до зйомки. Галя майже не здивувалася, що усе вiдбувається нiби без її участi, вже знала, що затримки нi в чому не буде.

Поставила фотоапарат на пiдлогу, зазирнула у видошукач, побачила там паркет, край фiранок. Натиснула на ґудзик. На екранi засвiтилася цифра 10, почався зворотнiй вiдлiк секунд: 9, 8, 7… Перестрибнула через фотоапарат, лягла перед ним на вiдстанi пiвтора метри, поправила вишивку на руцi. Блимнув потрiйний спалах. Є.

Ну, що там вийшло?

Трохи вiдтято макiвку — треба було нижче голову пригнути. Трохи забагато пiдлоги у нижнiй частинi фото. Але вишита сорочка — в усiй красi. I погляд якийсь особливий. Трапляється ж таке: хвора, не намальована, вата у вусi (добре, що не видно), волосся не мите (лiкар не дозволяє), але усе це не помiтно. Головне — погляд. I бабина сорочка. Один з найкращих її портретiв.

Бiль увесь цей час про себе не нагадував, сховався, як слимак у хатку.

З тої тритижневої вимушеної вiдпустки вона вийшла з переконанням, що заганяти себе, розмахуючи батогом — грiх. Проти себе та своїх можливостей. Забагато робитимеш для iнших, забуваючи про себе, будеш покарана. А тому треба час вiд часу зупинятися для ревiзiї життєвих прiоритетiв, давати собi вiдповiдi на запитання: чи там я, де хочу? Хто зi мною? Що для мене важливо? Вiд чого варто вiдмовитися? I зробити нарештi те, на що часу нiбито не можеш знайти.