Галина Вдовиченко - Пів'яблука

Люди бiля вогню слухають її без жодних емоцiй.

— Просто взяв i провiв долонею по обличчю, — не може заспокоїтися вона. — I обличчя перетворилося на яйце.

— Ось так? — запитав хтось.

I вони, усi до одного пiдняли руки i провели по своїх обличчях так, як це зробив той незнайомець…

Прокинулася серед ночi iз задубiлими вiд холоду руками й ногами, не в силах поворухнутися. I до свiтанку думала про те, що її проблеми повертаються. Вона ж вибралася з колiї i опинилася у сусiднiй колiї, що пролягала паралельно до старої, такої самої ширини, такої самої глибини.

…Редакцiйний поверх, узятий в оренду, разюче вiдрiзнявся вiд iнших поверхiв старого видавництва. Усюди обдертi, не ремонтованi ще з радянських часiв стiни, трiщини на стелях, запорошенi, вкритi павутинням сходовi клiтини, убогi кiмнати вздовж погано освiтлених коридорiв. I раптом — чудо-поверх нiби з бiзнес-центру. Коли лiфт зупинявся на журнальному поверсi, новачок-вiдвiдувач завмирав на кiлька секунд, вражений рифленими кремовими стiнами, бежевими килимовими дорiжками, вiкном з жалюзi та кондицiонером, i особливо — скляною офiсною стiйкою навпроти виходу з лiфту, за якою усмiхнена дiвчина перед пласким монiтором комп’ютера запитувала: «Чи я можу вам допомогти?»

Ремонт поверху виявився найпростiшим досягненням з усiх тих, що вдалися Галi з її командою за останнi два роки. Вони в усьому встигали вскочити на пiднiжку останнього вагону. Цiни зростали їм навздогiн. Зараз було б безнадiйно щось започатковувати, навiть маючи такого надiйного партнера, як товариш Вiктора, який теж вклав грошi у новий медiа-проект.

Пiсля каскаду щасливих мiсяцiв, коли енергiя фонтанувала, а iдеї спалахували яскравими фейерверками, наступили буднi. Варто було пiти, нарештi, у вiдпустку. Злiтати з Вiктором та хлопцями до Єгипету — до Шарм-аль-Шейха чи Хургади, пожити у п’ятизiрковому готелi, де «усе включено», понiжитися, попiрнати з аквалангом у дивовижно прозоре море, познiмкувати пiдводним фотоапаратом зграйки синьо-жовтих рибок… Але як залишиш журнал?

Сьогоднi наприкiнцi робочого дня, вона вiдчувала себе настiльки втомленою, що навiть говорити не могла. Чи це були вибрики щитовидки? Хоча день виснажив не лише марудними клопотами, пов’язаними з рекламою та розповсюдженням, але й вдалими планами-знахiдками у наступний, вже новорiчний номер. Пересилила бажання викликати водiя, пiшла додому пiшки, в осiннiх сутiнках. Результат того вартував. Знала напевне: хвилин через двадцять свiт навколо знову набуде барв i запахiв, у людей з’являться вирази облич, а в головi розвидниться. Щось зненацька штрикнуло у вусi — вона аж збила крок, зупинилась. Закон гармонiї нагадав зрозумiлою їй мовою: «порушуєш», входиш у пiке, головне проходить крiзь пальцi, залишаючи у долонях дрiбнi пiщинки незначущостi та другорядностi.

Перше попередження. Як не зупинюся, буде «два». Завтра ж вiдкину усю марноту марнот, робитиму лише головне. Бiльше того — потiшу себе дрiбними радостями життя: пообiдаю поза редакцiєю, увечерi зателефоную дiвчатам, подивлюся нарештi «Ангел А» Люка Бессона, дочитаю закинутого Прохаська, одягну перед сном звабливу чорну нiчну сорочку (клаптик шифону з двома шнурочками на плечах та спинi, призначений швидше для виступу у стрип-барi). Iнакше — вухо зупинить. Або щось iнше.

Цей урок вона засвоїла в останнi мiсяцi роботи у газетi. Тодi теж хотiлося зупинки, бодай на два-три днi. Як саме вона розпорядилася б часом i свободою — невiдомо. Впевнена була в одному: я — вже не я, а втомлена загнана коняка, дайте менi лише три днi, вiльних вiд зобов’язань, i я знову стану собою.

Рятувального тайм-ауту нiхто не давав. А узяти самiй не вистачало рiшучостi або вигадливостi. Маховик зайнятостi набирав швидкостi. Куди бiльше? Виявляється було куди. Нiби хтось ставив експеримент на витривалiсть i визначення меж можливостей людини. Вона мрiяла: добре, не зараз, але через мiсяць вiзьму вiдпустку i нарештi вiддихаюся. Мiсяць минув, а у вiдпустку пiти не вдалося. Гаразд, погодилася вона, нехай через два тижнi. Вони пролетiли, як два днi. Добре, наприкiнцi наступного мiсяця… Але великi i дрiбнi справи чiплялися, як реп’яхи у собачий хвiст. Органiзм слабо подавав сигнали SOS.

I тут — стоп, машина. Повна зупинка.

За одну нiч «вибухнув» гострий отит. У вусi тягнуло, сiпало та штрикало нестримним болем. Пiвголови перетворилося на порожнечу, заповнену ватою. До потилицi, макiвки, за вухом було не доторкнутися. Наїжачена шкiра вiдштовхувала навiть наближення обережних пальцiв.