Галина Вдовиченко - Пів'яблука

— Випустiть мене! — просила вона. — Або хочете? — залишiть на кiлька хвилин. Зараз усе буде чисто, нiби нiчого й не було. Я заберуся з усiм цим, — вона копнула ногою простирадла та пакети на пiдлозi.

Iрина озирнулася у пошуках слухавки радiотелефону.

— Де телефон?

— Не треба! — вчепилася в її руку Стася. — Не треба мiлiцiю! Мене тато вб’є. Нiхто в селi не знає… З гуртожитку на лiто не виїхала, працюю, кому яке дiло… А воно й не видно було. Нiхто не здогадувався…

— Та почекай же! Треба викликати швидку — тобi i дитинi потрiбна медична допомога. А далi роби, що хочеш.

— Не треба! Менi лiкарi не потрiбнi, зi мною усе гаразд. А воно i так не житиме. Вiдпустiть! — знову повторила Стася.

— Усе з тобою, дiвко, зрозумiло. Магдо, де ти є, в чорта Бога душу мать?!!

Магда стояла бiля кухонного столу, закусивши нижню губу. Вона вiдкрила пляшечку з йодом та пляшечку з перекисом водню, накрутила ватку на сiрник i поклала його поруч з коротким уривком грубої нитки.

— Що ти робиш? — Iрина була готова заплакати.

Магда не вiдповiла — мовчки розвила немовля, пiдклавши пiд нього складений удвiчi махровий рушник. Коли вона встигла приготуватися до цих манiпуляцiй?… Обережно занурила дратву* у зеленку, витягнула i, подумавши, вiдклала вбiк. Знову сповила маленьке i нiжно притиснула до себе.

У передпокої рипнули дверi. Iрина смикнулася було навздогiн, але махнула рукою: втекла Стася! Що тепер, наздоганяти? Тягнути назад?

— Iрино! — Магда трималася дiловито. — Ти маєш телефон Андрiя?

— Якого Андрiя?

— Твого. Андрiя Степановича. Ти чуєш мене? Дай менi мобiлку Андрiя.

Iрина мовчки набрала якийсь номер, сказала:

— Сонько, дай номер мобiльного тата… Твого… Потiм… Давай швидко.

За кiлька секунд Магда вже говорила по телефону. Голос її звучав на диво спокiйно й переконливо:

— Андрiю, це Магда. Де ти є? Чергуєш?… Можеш зараз приїхати до тiтки Улi на квартиру?… Просто зараз, тобто негайно. Дуже треба. Дякую, Андрiю.

На неї мовчки дивилася подруга. А Магда вже набирала телефон свого чоловiка…

Через двадцять хвилин Андрiй у плащi, накинутому на бiлий халат, гаряче переконував Магду в тому, що її план — повна бздура*. Вiн щойно влетiв у помешкання, залишивши бiля пiд’їзду таксi та попередивши водiя: «Почекайте, зараз назад поїдемо». Затримав на секунду погляд на Iринi, глянув на немовля у рушнику…

— Ну?

Магда пояснила, почавши з кiнця. Мовляв, це навiть добре, що ти чергуєш. Iнакше б було набагато складнiше. А тепер усе буде добре.

— Давай спокiйно i лише факти, — Андрiй сiв. — Що сталося?

— Стася, дiвчина, яка тут прибирала останнiм часом, народила дитину i викинула б її на смiтник, якби не ми з Iриною. Ми прийшли не вчасно. Тобто, навпаки, дуже вчасно. Якби ми на хвилину-двi затрималися…

— Де вона, ця дiвчина?

— Була тут. Мабуть, втекла.

Андрiй мовчав, i Магда заговорила впевненiше:

— Ти зараз спокiйно їдеш на роботу. А мiй Iгор — вiн зараз буде тут — завезе мене з дитиною до тебе у вiддiлення. Я скажу, що народила вдома…

З рушника почулося слабеньке нявчання. Магда судомно втягнула повiтря i заговорила швидше.

— …народила вдома, бо не довiряю лiкарям. Чи дотримуюсь якогось там вчення. Зараз щось придумаю, по дорозi, це не суттєво. Мене нiхто не дивитиметься, крiм чергового лiкаря, того, хто приймав i оформлював мене у пологовому будинку. А черговий — ти.

— Ти здурiла, Магдо! — вихопилося в Андрiя.

— …Магдо, ти здурiла! — повторив через кiлька хвилин її чоловiк.

Вона мовчки дивилася на чоловiкiв, притискаючи до себе згорток з дитиною.

— Дай сюди, — Андрiй спробував забрати дитину.

Магда вiдвела його руку.

— Подивлюся, — уже спокiйнiше попросив Андрiй. — Як лiкар подивлюся.

— Було б краще, якби це маля померло у кульку для смiття на звалищi? — голос Магди нарештi затремтiв.

Iрина мовчала, спершись спиною до стiни.

— Або якби ми пiдняли ґвалт*, зателефонували куди треба, зробили усе за правилами — i Стася залишила б дитину у лiкарнi?… Так було б правильно? Вона її не хоче, я хочу. Якi проблеми?

— Андрiю… — нарештi подала голос Iрина. — Зроби щось.

— Сяду з вами, з бабами, — сказав Андрiй, вдарив себе по колiнах долонями i встав зi стiльця.

Жiнки несподiвано усмiхнулися: так комiчно виглядало поєднання його слiв iз дiями.

Андрiй оглянув дитину та проiнструктував Магду, що робити, що казати. I злетiв сходами вниз до таксi. Трохи згодом, коли дощ почав вщухати, вiд пiд’їзду вiд’їхала друга машина — Iгор вiз у пологове вiддiлення дружину з дитиною. Магда всю дорогу молила Бога про допомогу здiйснити те, що вже здiйснилося в її уявi.