Галина Вдовиченко - Пів'яблука

— Здрасьтi! Якби ти зателефонувала не вчора, а трохи ранiше, я бiльше б вiдклала для тебе, — смаглявка витягнула пластикову торбу з хустками та шаликами. — Але дещо є. «Стелла Маккартнi». Бачиш, написано? I ще, як же ж воно? — «Макс Мара»!

— Подивимося.

Iрина поставила великий цупкий* пакет на стiл, висипала вмiст перед подругами — на столi виросла купа шовку, батисту, органзи, батику…

— Тепер усе складаємо назад. Те, що сподобалось — убiк, — проiнструктувала вона. — Налiтай!

— Дивись, на хустцi назва фiрми зрiзана, — показала їй Луїза молочний однотонний шалик з натурального шовку.

— Тут усе нове, з Нiмеччини. Некондицiя або остання рiч з партiї. А лейбл з назвою фiрми зрiзають у крамницях, коли списують товар. Щоб не «опускати» марку, не робити їй антирекламу, — пояснила Iрина. — Найменший дефект — це вже невiдповiднiсть рiвню фiрми. Рiч вiдкидають у спецiальний кошик, попередньо знищивши згадку про iм’я. Стоп, що за хустка тепла промайнула?

Розгорнула вовняний квадрат.

— Моїй тiтцi Улi. Скiльки вона?

— За п’ять забирай. Не сезон, — вiдгукнулася смаглявка.

За п’ять? — не зрозумiв нiхто. Доларiв? Євро?

— Гривень, — пояснила Iрина. — Ну чого стоїте, як засватанi?

З цього моменту персональнi купки почали рости на очах.

— Що твiй малий? — Iрина виявилася обiзнаною у приватних справах продавця.

— А, не питай! — Свiтлана шукала щось на полицях. — Не хоче на музику ходити — i край. Каже, що йому цiкаво на карате. А я йому: ходитимеш i туди, i туди. I ще на англiйську запишу. Потiм сам подякує. Менi б освiту, я б уже знаєш де була?… Тобi парео ще потрiбнi? Свiжi мiшки розпакувала з такими дивними парео… Дуже дивними… Коротше, для тебе.

Через пiвгодини Галя, Луїза та Магда пакували у торби свої покупки, по три-чотири на кожну: хустки, шалики, парео. Гаманець кожної схуд гривень на тридцять. Iрина набрала найбiльше, у тому числi оберемок рiзнокольорових прозорих хусток, якi вже давно вийшли з моди… Для чого? «Один задум виник. Ще трохи з цiєю iдеєю походжу, коли остаточно визрiє, розкажу».

На прощання Галя здивувала несподiваним повiдомленням, звернувшись до продавця:

— Свiтлано, я журналiст, готую репортаж про ринки секонд-хенду. Чи дозволите, щоб у вас тут завтра попрацював наш фотокореспондент?… А я маю до вас кiлька запитань…

— Я так i знала, — Iрина зробила продавцевi прощальне «па!» у повiтрi. — Доганяй, Галю. А ти що скажеш, Луїзо?

Вони йшли до машини, залишивши подругу домовлятися про iнтерв’ю.

— У мене теж одна iдея виникла… Уяви. Знiмаємо сюжет. Я одягаюся у подiбнiй крамничцi лише на сто гривень. «Який жах!», — спостерiгають за мною телеглядачi — тi, що естети та сноби. Але канал не перемикають. Цiкаво ж, що з того вийде. А потiм йду у дорогий бутiк, i запаковуюсь там на п’ять тисяч зелених. «Яке неподобство! Яке марнотратство!» — коментують перед телеекранами пересiчнi пенсiонери. Але теж з цiкавiстю дивляться, як хтось грошi на вiтер викидає. У фiналi демонструю два варiанти, порiвняйте, мовляв. Жодних коментарiв, просто можливiсть порiвняти та з’ясувати, чи є разюча вiдмiннiсть. Мiй дешевий комплект буде не гiршим за дорогий, а, може, й привабливiшим. Наочно доведу глядачам, що стиль — це перш за все iдея i свобода вiд стереотипiв, а не наявнiсть грошей. З грошима хiба повна нездара виглядатиме сiро…

— Хто тут щось має проти сiрого? — наздогнала подруг Галя, «сiра миша», як на сьогоднiшнi, ховаючи у шкiряну сумочку на поясi записник з номером Свiтланиного телефону.

— То були б не ви, якби пiшли на справу просто як жiнки. Завжди про роботу думають! Трудоголiки нещаснi, — пробуркотiла Iрина. — Добре, набирайтеся вражень. Тепер до Кузьмiвни!

Кузьмiвна — господиня магазину, вздовж якого на кронштейнах висiли сорочки, спiдницi, куртки, пальта, а посеред зали стояло кiлька дитячих манежикiв, заповнених торбами та ременями.

— У мене товар класу люкс, — з почуттям власної гiдностi повiдомила Кузьмiвна. — Допомогти, панi Iрино?

— Дякую, — вiдмовилася Iрина i кивком голови, як головнокомандувач операцiї, дала напрямок пошуку. Сама теж направилася до вiшакiв. Побачила щось. Озирнулася до дiвчат:

— Луїзо, спочатку тут подивися…

Луїза слухняно пiшла вздовж кронштейну, перебираючи речi. У її руках опинилася пишна спiдничка до колiна з бiлим графiчним малюнком на чорному тлi: немов вирiзанi з паперу силуети дерев, коней, карет i панянок у сукнях на кринолiнах.

— 38-й розмiр! Мiй!

— Це з дорогих речей, — невiдомо звiдки виникла поруч Кузьмiвна. — Сорок п’ять гривень коштує.