Галина Вдовиченко - Пів'яблука

На прийомi, який вiдбувався на галявинцi перед Букiнгемським палацом, пiсля третьої чашки чаю з вершками до Iрини пiдiйшла Вiв’єн Вествуд. Волосся руде, як апельсин. Забагато пудри, вiд чого зморшки зробилися ще помiтнiшими. Лаконiчного крою сукня, яка однаково доречно виглядала б i у палацi, i у халупi. Обов’язковий для таких випадкiв капелюшок з рукавичками. А на ногах, як виклик, провокацiя i пiдтвердження репутацiї бешкетницi — вовнянi постоли на пiдборах, ручної роботи, перехопленi шкiряними шнурами на литцi.

Незрiвнянна Вiв’єн! Улюблений дизайнер, кумир студентських рокiв, бунтар у царинi моди, справдi вiльна людина… Iрина не могла прийти до тями. Будь-яку згадку про Вiв’єн Iрина шукала двадцять п’ять рокiв тому у польських журналах, на ура сприймала усi iдеї та сумнiвнi вибрики цiєї тодi вже зрiлої жiнки, яка започаткувала новий напрям у молодiжнiй модi. А тепер вона стояла на вiдстанi двох крокiв i усмiхалася Iринi.

— Я голосувала за вашу конкурсну сукню, — почула ошелешена Iрина голос свого кумира. — У нiй витримано точне спiввiдношення вишуканостi та кiчу. Нiщо нi над чим не бере гору. Повний паритет. Хоча iнколи i досконалi пропорцiї варто порушувати…

— А ти що? — Луїза забула деталi зустрiчi подруги зi своїм кумиром i прагнула подробиць.

— А я стою, мовчу, нiби язика проковтнула, — Iринi й тепер було не по собi вiд тої давньої розгубленостi. — Стiльки всього могла сказати їй, а мову вiдняло. Отямилася, коли вона вiдiйшла.

— А ти ще колись про маргаритки розказувала…

— Ви ж знаєте. Побачила вона мої маргаритки у вухах. «Я теж, — засмiялася, — так робила. Жодна iнша квiтка настiльки вдало не встромляється у дiрочку у вусi, як маргаритка». I вiдiйшла до Маккуїна. Вiн тодi ще був рожевий рудий грубасик, а не худорлявий блондин, як зараз. А я тодi вкотре переконалася: є якийсь вищий банк даних, до якого одночасно можуть пiдключатися рiзнi люди, спецiалiсти одного напряму. Можна вiдчути певну, дуже конкретну тенденцiю i колекцiї дизайнерiв у Лондонi та Києвi виявляться настiльки подiбними, нiби розробляли їх два дизайнери разом. Або однаково пожартувати, як в iсторiї з маргаритками у вусi… Збоку це виглядатиме як плагiат або пряме наслiдування, але майстри рiвня Вествуд розумiють: такi збiги можливi, вони йдуть вiд занурення у матерiал та вiд зацикленостi на улюбленiй справi.

— Цiкаво, чи була тодi на Вествуд бiлизна? — обiзвалася Луїза.

— Звiсно, що була, — запевнила Iрина. — Вествуд не повторюється.

— Ви про що? — не зрозумiли Магда з Галею.

Їм пояснили: коли Вiв’єн стала скандальною зiркою британської моди, її запросили на прийом до королеви. У той час дизайнер випускала манекенниць на подiум у зухвало поєднаних речах рiзних напрямiв, у стилi рiзних епох, мiняла мiсцями акценти та утрирувала деталi. Особливо шокували атласнi бюстгалтери, одягнутi на вовнянi светри. У чому прийде у Букiнгемський палац королева епатажу? Це питання хвилювало багатьох. На диво, Вествуд нiчим не порушила вимог дрес-коду, виглядала, як аристократка. Але на нiй не було спiдньої бiлизни. Ця особливiсть її костюму стала вiдома журналiстам. Вiв’єн подбала про те, аби пiкантна подробиця туалету не залишилася таємницею. Преса намагалася зробити з цього скандал. Єлизавета II по-королiвськи навiть не звернула на це уваги.

…За розмовами доїхали до базару i ледве знайшли мiсце, де припаркуватися. Людський мурашник хаотично рухався уздовж рядiв з одягом, взуттям, iграшками, ковдрами, килимками, рушниками… Товар був скиданий горами на розкладачках та фанерних збiрних столах, накритих цератами*. Лише деякi речi акуратно висiли на простеньких кронштейнах, встановлених просто на землi.

Серед продавцiв i покупцiв переважали жiнки — порпалися у лахах*, немов кури у смiттi, мiряли штани, одягаючи їх пiд спiдницями. Нiхто нi на кого не звертав уваги, усiх цiкавили лише речi. Натовп був напрочуд рiзношерсним: блякло вдягнутi бабусi з торбинками Boss у руках, молодi мами з нетерплячими малюками у вiзочках, яскравi дiвчата у дорогому взуттi на недоречних тут шпильках, хлопцi-пiдлiтки у футболках навирiст…

— Нам — туди! — Iрина, як полководець, показала рукою напрямок i рушила першою. Принишклi подруги потягнулися за нею. Вони вже шкодували, що приїхали сюди. Iрина байдужо оминула кiлька живописних розвалiв, не збавивши темпу. «Тут непотрiб. Тут дорого». Впевнено вела до дальнiх розкладачок. За ними виявився ряд крамничок, схожих на металевi гаражi. В одному з таких ангарiв зробили першу зупинку.

— Привiт, Свiтлано, — привiталася Iрина iз засмаглою, немов циганка, молодицею. — Чим потiшиш?