Галина Вдовиченко - Пів'яблука

— Ой, зламала! — налякалася Магда. — А нi, не зламала. Воно iз сюрпризом! Подивiться.

Приставила двi напiвсфери одну до одної, повернула обидвi зустрiчним рухом. Ледь помiтнi виступи зайшли у пази, яблуко знову стало цiлим. Стик загубився серед рiвчакiв, розводiв i нерiвностей, якi повторювали природний малюнок дерева. Магдi довелося знову добряче покрутити яблуко у руках, перш нiж знайшла положення, в якому воно знову розпалося надвоє. Усерединi яблуко виявилося помiтно попсутим часом: дерево мiсцями поточив шашель, але серцевина зберегла залишки вiртуозної роботи — дрiбненькi чарунки* iз зернятками, вирiзаними рукою майстра.

Галина мобiлка на столi подала голос.

— Так, Вiтюсь… Ви що, вже повернулися? А-а… А-а… Можу… Добре… Заїжджай. Ми знаєш, де? Де ми є, дiвчата?

Пояснила за допомогою подруг, куди пiд’їхати. «Батько їм дозволяє машину брати, в обох довiренiсть є», — пояснила подругам.

— Вiдразу видно, що ти з сином розмовляла, — Магда сховала яблуко у солом’яно-гобеленову торбинку. — Як з сином, то «Вiтюся», як з чоловiком, то «Вiктор». А ти спробуй старшого назвати Вiтюсею, побачиш, який буде ефект…

Тiтка Уля померла увi снi. Сидячи у своєму крiслi пiд улюбленим картатим пледом. До неї щосереди та щосуботи приходила дiвчина, помiчниця по хатньому господарству. Вона й побачила її першою, вiдiмкнувши дверi своїм ключем, i вiдразу зателефонувала до Iрини.

На поминках сусiди та друзi тiтки говорили про те, як Уляна вмiла знаходити радiсть у буденних речах та подiях, як дивувала своїм оптимiзмом у найскладнiших ситуацiях. Коли ноги перестали слухатися, вона навчилася давати собi раду* без нiг. Навiть пiдлогу мила, прала та пекла. Найдавнiша її подруга тiтка Марина згадала за поминальним столом давню iсторiю, як колись, дуже давно, коли Уляна мала гарну впевнену ходу, i її чоловiк ще був живий, вона привела додому бомжа. «Хто це?» — здивувався чоловiк. А Уляна: «Людина. А на дворi мороз — аж у носi липне». Постелила гостевi спати на кухнi на пiдлозi, бо бiльше не було де, запитала: «Їсти хочеш?» А той: «Менi б випити»… Що робити? Дiстала пляшку горiлки й налила.

…Через кiлька днiв пiсля похорону Iрина зателефонувала до Магди. Попросила поїхати з нею на тiтчину квартиру. Стася, дiвчина-студентка, що помагала тiтцi по господарцi, була у вiд’їздi, сказала по телефону, що через два тижнi повернеться i вiддасть ключi. Треба було попiдливати тiтчинi улюбленi вазони з азалiями та королiвською бегонiєю.

Разом iз сутiнками на мiсто опустився дощ — спочатку лише дрiбно сiяв, а далi вперiщив несамовито. На сходовому майданчику бiля самих дверей до помешкання Iрина зупинилася, струшуючи воду з парасолi. Десь ледь чутно нявкнуло кошеня. Тiтка мешкала у старому будинку з високими стелями та грубими стiнами з надiйною звукоiзоляцiєю. Прислухалися, зазираючи у пролiт сходiв, де ж воно щойно нявчало?… Але кошеня не давалося чути.

Вiдчинили дверi, у нiс вдарив незнайомий теплувато-нудотний запах. Увiмкнули свiтло, i перше, що побачили — купку закривавлених простирадл на пiдлозi. На них зiжмаканий чорний пакет для смiття. Вiн рухався.

Магда перелякано зойкнула. Iрина зробилася блiда як папiр, серце закалаталося у горлi. Вона посунула парасолею край пакету вбiк. У целофановому кульку часто-часто дихав живий комочок. Дитина. У плямах свiжої кровi та чогось бiлого, схожого на пiну. Немовля трусилося, як слiпе кошеня, водило тонесенькими рученятами у повiтрi, нiби намагалося щось упiймати розчепiреними пальчиками-сiрничками.

Магда отямилася першою. Кинулася до дитини, з черевця якої тягнулася довга неперев’язана пуповина зi зморщеною здутою кулькою на кiнцi. Маля — це була дiвчинка — вiд дотику холодних рук скривилося й запищало.

— Iрино! Де тут щось чисте? Простирадла чи рушники?

Iрина не вiдповiла — вона зазирала углиб кiмнати:

— Хто тут?

При свiтлi вуличних лiхтарiв у кiмнатi важко було щось роздивитися. Спочатку побачила блискучу сумку з каскадом блискавок та ланцюжкiв. А потiм переляканi очi — як її? — вона забула, як звали дiвчину, що прибирала у тiтчинiй квартирi. Дiвчина стояла у плащi, притискала до грудей свою торбу.

— Стася! — Iрина згадала iм’я. — Це ти?!

— Я благаю вас, вiдпустiть мене! — гаряче зашепотiла дiвчина. — Воно недоношене. Майже викидень. Все одно помре.

— Най тя шляк трафить*! Що за фiгня!! Ти де, Магдо?

Магда тим часом витягала з шухляди чистi рушники.

— Де зеленка? Де перекис водню? — крикнула вона.

Їй теж нiхто не вiдповiв. Iрина тим часом намагалася зупинити Стасю, яка по кроку просувалася до дверей.