Юля Пилипенко - Руденька

Я шукала Його очима, а Він уже мені дзвонив. Я побачила Його до того, як пролунала мелодія на телефоні: улюблені джинси від «True Religion», легка сивина, така не відповідна до Його віку, і блакитні очі, що завжди думали про щось своє і не помічали нічого навколо. Як завжди, у мене до горла підступив клубок. Він міцно обійняв мене, як завжди, сказав якусь гидоту з приводу моєї валізи і гнома, що стирчав з пакета «Sonya Rykiel», і познайомив мене «зі своїм новим водієм Льонею». Льоня, судячи з усього, не був попереджений, що сьогодні «він – новий водій», тож трохи розгубився. У машині я остаточно переконалася в тому, що Льоня – не водій… він дуже багато базікав, розповідав про вечірки в Акапулько і гарячі танці над кручами, при цьому підтискав на газ і нахвалював свій новий «водійський» «BMW X5». На автобані був затор… ми простояли хвилин тридцять… Льоня сказав, що це перший затор, який він бачив за останні десять років… Чомусь мене це не здивувало… Цікаво, як там Елечка?

Льоня мені відразу сподобався… На вигляд йому було років п’ятдесят… Він говорив більше, ніж усі жінки світу разом узяті, що дозволяло мені почуватися цілком комфортно, адже при кожній зустрічі з Ним у перші дві години я в принципі не могла з себе видушити ні слова. І я практично полюбила Льоню, коли він випадково бовкнув у машині: «Юлю… Він тебе дуже чекав». Він мовчав і як завжди думав про щось своє.

Ми приїхали до італійського ресторанчика… пили вино, замовили вітелло тонато, капрезе, пасту… та мені не хотілося їсти. Я була цілком щаслива. А Льоня базікав не вгаваючи і розповідав якусь серйозну історію про «одного бандита, який помер… але потім до нього привели відомого шамана, що мав великий попит… Назавтра мертвий бандит уже ходив вулицею і вітався з переляканими блідими сусідами… Але шаман не зупинявся і шаманив далі… тому післязавтра мертвий бандит уже грав у футбол із сусідськими хлоп’ятами… На третій день шаманові довелося поїхати на більш терміновий виклик… мабуть, когось знову довелося оживляти… і перед від’їздом він сказав не давати колишньому мертвому бандитові ні пити, ні їсти, доки шаман не повернеться…» Ми слухали Льоню дуже уважно… Першим не витримав Він і сказав: «Льоню… ти взагалі сам себе чуєш? Що за х… ти верзеш?» Льоня так і не зміг закінчити свою розповідь, бо намагався знайти в мені підтримку і серйозного слухача, але кожне його слово викликало вибух мого сміху і сльози на очах, бо Він при цьому безвідривно на мене дивився і показував мені очима все, що Він думає про цю історію… Потім Він просто почав шукати щось в одному зі своїх численних телефонів… знайшов… і простягнув мені свій мобільний… Я взяла Його телефон і побачила на дисплеї десятки своїх sms-ок, які я писала Йому рік тому… два роки тому… Він залишив їх усі. Мені хотілося, щоб Льоня говорив вічно… італійський ресторан поплив перед моїми очима.

Ми вийшли на вулицю… я підкурила сигарету.

– Дай мені сигарету, – попросив Він.

– Але ж тобі не можна курити.

– Я просто потримаю її в руках. – Він уже діставав сигарету з пачки «Parliament Aqua Blue».

Ми стояли перед входом у ресторан, сміялися, сигарети без нашої участі пускали густі кільця диму в холодне лютневе повітря… а Льоня все намагався закінчити розповідь про талановитого шамана.

Вони завезли мене до готелю і чекали, поки кремезний портьє в чорнім костюмі видасть мені картку від номера. Я шукала в сумці магніти з Парижа. На моєму холодильнику була колекція зі 156 штук – марні речі, шматочки спогадів з найрізноманітніших країн та міст. Я завжди купувала пару магнітиків для Нього, бо якось Він мені сказав, що теж почав власну колекцію «через мене»… Я простягнула Йому магнітики, Він уважно їх роздивився і сказав:

– Дякую… Я тобі, звісно, не такі дорогі купую… – Він сміявся.

– Яка різниця? Ти мені все одно їх ніколи не віддаєш.

Ми попрощалися і домовилися зустрітися наступного дня… пообідати.

Я знала, що таке обідати або вечеряти з Ним… Це все одно, що кудись з Ним літати… тобто шансів практично нема… Спочатку Він дзвонив у першій половині дня і суворо-пресуворо забороняв будь-що без Нього їсти, тому що Він «заїде за годину». Я знала, що таке Його «за годину». Коли Він заїжджав по мене о восьмій-дев’ятій вечора, ми шукали кращий ресторан певної кухні, який Він збирався мені показати… саме показати… «бо там дуже дорого»… Він весь час примушував мене сміятися, постійно говорив по двох-трьох телефонах одночасно, не рахуючи гучного зв’язку в машині, і завжди звинувачував мене в тому, що біля ресторану, який Він все-таки знайшов, не виявилося вільних паркувальних місць… Ми годинами їздили колами, аж поки звільниться місце… бо Він хотів, щоб я скуштувала суші або різотто саме в цьому ресторані… Потім Він двадцять хвилин паркував машину, при цьому й далі розмовляючи по телефону і нервуючи… Виходячи з авто, Він неодмінно збивав дверима якогось велосипедиста… Одного разу, не маючи при собі документів, Він відбив дверима свого чергового авто дзеркало у «BMW X5», що проїжджало повз нас… Його відкинуло назад у машину… Він строго на мене подивився і промовив з усмішкою свою улюблену фразу: «Це ти винна»… і перше, що спало мені на думку, було «я з Ним ніколи не поїм». Тільки Він міг відбити дзеркало автомобіля, за кермом якого сидів син американського консула на ім’я Александр… Щоразу я давала собі слово, що наступного разу, перш ніж «обідати» з Ним, я, як мінімум, добре поснідаю. Він купував мені джинси, а потім обурювався, що краще б Він купив щось для мого Йорка… відразу ж дзвонив і дізнавався, де знаходиться кращий магазин дизайнерського собачого одягу, купував пуховик з хутром для мого цуценяти і говорив, що краще б Він купив мені ще одні джинси. Він весь час був чимось невдоволений, але не завжди міг стримувати усмішку. Найкращу усмішку на планеті. Він робив мене найщасливішою дівчинкою… і найнещаснішою, адже я точно знала, скільки протриває це моє цілковите «щастя»: воно закінчиться рівно тієї миті, коли божевільне небо кине черговий байдужий погляд на мій літак і посміюючись спостерігатиме за мною своїми бездонними очима через скло ілюмінатора… і мої очі промовлять у відповідь небу власним дощем. Насправді мене ніколи не хвилювали стрілки годинника, за винятком тих днів, коли вони одного разу зупинилися для мене… а потім для Нього. Він завжди був зі мною. А «завжди» не підвладне Часові.