Юля Пилипенко - Руденька

З Елею нас пов’язувала робота в «Opera», що викликала теплу дружбу, чи то пак дружба, якій тепер передувала робота в «Opera». Ми розуміли і доповнювали одна одну – спокійна, стримана Еля і я… Їй треба було полетіти в Європу до родичів, мені – на традиційне медичне обстеження. Ми заздалегідь вирішили провести п’ять-шість днів в обіймах пристрасного Парижа. Я чесно попередила Елю, що не вмію поводитися з грошима і, коли є бажання, можу спустити все за один день, а вона зізналася мені в тому, що «їй не завжди щастить у поїздках, і часто трапляються форс-мажори, але оскільки «я – везунчик», то в нас усе має бути пречудово».

Я завжди літала до Парижа прямим рейсом МАУ або Air France, але цього разу ми вирішили вчинити, як справжні європейці, – заощадити і скористатися послугами компанії «Wizz Air», перелетіти з Києва до Кельна, а з Кельна добратися до Парижа на ICE. Правда, ще треба було доїхати з Дніпропетровська до Києва… Оскільки ми «заощаджували», летіти з Дніпра до Борисполя не було сенсу, адже такий квиток зазвичай коштує дорожче, ніж прямий рейс із Києва до Парижа.

Гліб викупив нам купе в першому класі вечірнього експресу Дніпропетровськ – Київ і дав водія, який повинен був о дванадцятій ночі зустріти нас на київському вокзалі й відвезти до Бориспільського аеропорту. Літак на Кельн у нас був о шостій ранку… Подумаєш, ніч в аеропорту міста Борисполя… До другої години ночі ми гайнували час у єдиному пристойному ресторані «Козирна карта»… О другій він зачинився… і ми вирішили погуляти терміналом… Гуляли ми хвилин десять, бо в цей час почалася реєстрація на рейс Київ – Баку, пасажирами якого виявилися виключно смугляві товариські персонажі… Ресторанів у терміналі більше не було… окрім сумного цілодобового закладу, який позиціонував себе як щось середнє між занедбаним комп’ютерним клубом і баром у Бронксі з цінами «Per Se».

Ми сіли за єдиний вільний столик. По сусідству з нами відпочивала гармонійна пара… вони мовчали… багато курили… і кидали одне на одного тваринні погляди… Вічна Гра між Чоловіком і Жінкою… Пристрасть… Похіть… Він – незрівнянний напівлисий франт у куртці тужливого кольору – явно летів у Баку… Вона – божественна куртизанка з величезною діркою на яскраво-червоних колготках і звивистий гепард в одній особі, судячи з усього, тільки з Баку повернулася… «Блондинка з Баку» із зеленими нарощеними нігтями, що смакує «кримське Шато Марґо»… Куди вона летіла?… навряд щоб у неї був «шенген»… Я подумки вибачилася перед героїнею Лайзи Мінеллі з фільму «Кабаре» за те, що в мене виникли асоціації з зеленим лаком на нігтях, і з усієї сили намагалася не дивитися на цю пару, але він пожирав мене очима, а вона курила мені в обличчя… Йти більше не було куди… ми мусили перебути ніч у цьому мішленівському інтернет-кафе… у товаристві Трістана, Ізольди та чоловічої збірної з якогось дивного виду спорту. Пречудова ніч… але не хотілося, щоб вона тривала довше. Тож коли о п’ятій ранку нам оголосили, що рейс на Кельн затримується на півтори години, не можна сказати, ніби ми засмутилися «трохи». За дві хвилини після цього життєствердного оголошення пролунало наступне: «Пасажири рейсу Київ – Париж запрошуються пройти на посадку»… моє серце защеміло і поставило мені запитання, та я визнала за краще на нього не відповідати. Як виявилось, це був тільки початок нашої захопливої подорожі.

На паспортному контролі в Кельні я трохи ожила… надто коли почула, що п’яна компанія, яка стояла за нами в черзі, теж прямує потягом до Парижа… Виходило, що, крім нас, іще є збоченці і мазохісти…

У потязі ми миттєво заснули… але мене розбудив веселий галас української компанії з літака: «Дівчино, пробачте, прокиньтеся… Ви ж говорите по-англійськи… ми тут не зовсім зрозуміли, але, здається, наш поїзд не йде до Парижа…» Я ніколи не любила, коли мене будять… а надто незнайомі люди напідпитку. Я розплющила очі й спокійно відповіла: «Хлопці, я не в гуморі. І мені не до жартів»… А вони й не жартували. Просто чекали, поки до мене підійде сивоголовий француз, перевірить квитки і я спитаю його: «Пробачте, але мені сказали, що наш поїзд до Парижа не йде…» Вони чекали, поки я отримаю абсолютно серйозну ствердну відповідь: «Так… швидше за все… на залізниці стався нещасний випадок… серйозна аварія… я триматиму вас у курсі». Я переклала все це добряче підхмеленим чоловікам, заплющила очі… і розплющила їх тієї миті, коли поїзд повільно пропливав табличку з написом «Брюссель». Годинник показував 14.00 – саме в цей час ми мали бути в Парижі. Еля все ще спала. Я розбудила її словами: «Підйом, Елечко. Вітаю… ми у Бельгії».