Юля Пилипенко - Руденька

Таким був мій Париж у лютому… веселим… сумним… чуттєвим… Останнього вечора ми з Елею гуляли нічним Монмартром. Назавтра ми мали відлітати до Берліна: вона – до родичів, я – на медичне обстеження. Ми сходили донизу бічними східцями. Було дуже холодно. У цю мить задзвонив мій телефон. На дисплеї висвітився анонімний номер. Я взяла слухавку, і у відповідь на своє нудне «алло» почула:

– Ну… які новини? – це був Його улюблений початок розмови.

– Що? Тобто? Ну що ти знову… всеееее… не можу з тобою говорити. – Це була моя стандартна відповідь щоразу, коли я найменше сподівалася почути в слухавці Його голос.

– Ти ще в Парижі? Заміж вийшла? – це було питання, на яке Він завжди знав відповідь наперед.

– Ні. Я завтра відлітаю з Парижа. У мене обстеження. А ти що, вже повернувся?

– Ні. Не повернувся. Але я завтра тебе зустріну… можливо. Ти, звичайно, на це не заслуговуєш…

– Як зустрінеш? Ти знущаєшся з мене? У мене хворе серце через тебе. Мені не можна нервувати!

– Напиши мені, коли ти завтра прилітаєш і до якого аеропорту. І… я отримав твою sms-ку з приводу музики. Діджея брати з собою не треба… але купи мені два-три нові диски… на свій розсуд… тоді я точно тебе зустріну.

Монмартр вибухнув… Париж знову засіяв… Завтра я Його побачу! Хай не в Парижі… але побачу.

Ми відлітали з аеропорту «Орлі». Я завжди літала через «де Ґолль», тому про всяк випадок вирішила уточнити у добродушного власника нашого готелю, скільки часу забирає дорога від Рю де Ріволі до «Орлі». Він з лукавою посмішкою, властивою лише французьким чоловікам, відповів: «Дівчинко, насолоджуйся паризьким сонцем… У неділю ви дістанетеся до аеропорту хвилин за двадцять, і я особисто викличу таксі».

Ми прощалися з Єлисейськими Полями… їли млинці в моєму улюбленому ресторанчику на авеню Рузвельт… я вибирала у «Virgin» музику для себе… і для Нього… Hotel Costes «The Decade», «Best of Ravin», David Guetta «One Love»… усього – по двоє… До мене підійшов якийсь чоловік у такому ж Moncler, як у мене, і відразу заговорив по-російськи:

– Мені здається, ти ще не в тому віці, щоб слухати DJ Ravin… ось Guetta – це твоє, – він промовив це таким фамільярним тоном, неначе ми були знайомі вже кілька років.

– А мені здається, що не вам судити про мій вік і не вам вирішувати, яку музику мені слухати. – Мені ніколи не подобалися такі хлопці.

– Я не можу знайти диск Равіна. Де ти його взяла? – сказав він так само невимушено. У цю мить до нього підійшла якась жінка.

– Візьміть диск. Я знайду собі ще. – Я простягнула йому гарну золотисту коробочку.

– Ееее… Ви повірите, коли я скажу вам, що ми з моєю дружиною відвідуємо «Buddha-Bar» кожного разу, коли вона прилітає до мене у Париж, і в нас є всі диски Ravin? – Його тон кардинально змінився. Мила жінка заглядала йому через плече і намагалася роздивитися назву на коробочці CD.

– А ви повірите, коли я вам скажу, що позавчора я на каблуках втікала від діджея Равіна Вандомською площею, і, незважаючи на це, я шаную його творчість? – я не змогла стриматися. Але мені не хотілося його знищувати. Його дружина була немолодою, але дуже вродливою. У ній було щось справжнє.

Він забрав у мене диск, промимрив на «ви» слова вдячності, а жінка щиро мені усміхнулася. Я сумно також усміхнулася їй.

Ми явно не встигали до таксі… Не хотілося розлучатися з Парижем… Він глузливо підігрівав мої й без того загострені почуття ніжними променями лютневого сонця… Ми з Елею бігли Єлисейськими Полями… і якимсь дивом устигли майже вчасно… Але кумедний власник нашого готелю вирішив зробити спільні фото…

Таксист виявився типовим добродушним французьким арабом. Я сиділа спереду, і він ставив стандартні арабські питання: «А скільки в тебе друзів у Парижі?», «А коли в тебе день народження?», «А ти не хочеш тут залишитися?», «А ти одружена?», «А якщо я залишу тобі номер телефону, ти подзвониш мені, коли повернешся у Париж?»… За всі мої польоти до Франції в моєму мобільному зібралася величезна кількість телефонних номерів корінних французів-таксистів… усіляких Абделів, Мухаммедів, Ахмедів… жодного Жака, Жана чи Люсьєна. Лише раз мене віз таксист на ім’я Батист, у чорному «Mercedes S-class». Насправді це було неважливо: всі ці люди говорили по-французьки, здебільшого набагато краще, ніж я… а що може бути прекрасніше, ніж французька мова? Я завжди щиро записувала номери їхніх телефонів, нікого не кривдила й обіцяла подзвонити наступного разу, коли мені знадобиться таксі в Парижі.

Я жадібно ковтала кожне французьке слово, вимовлене водієм «Renault», відповідала на Його смішні sms-ки, а потім вирішила для годиться підтримати розмову з таксистом і спитала, скільки нам ще їхати до аеропорту. «Хвилин сорок п’ять-п’ятдесят, якщо пощастить… але сьогодні трафік… усі повертаються з вікенду і канікул». Моя наступна sms-ка була: «Спізнююся на літак, напишу пізніше… може, тобі й не доведеться напружуватись». Я згадала всю свою французьку і попросила водія їхати, як у фільмі «Таксі»… Він був молодий, згідливий… Нас з Елею трохи закачувало, але до аеропорту ми приїхали за дві хвилини до закінчення реєстрації… Все одно не встигли, але нас врятувало диво. Рейс затримали на годину. Єдиною проблемою було – куди-небудь сховати гномів, куплених у «Disneyworld» на Єлисейських Полях. Голова Еліного казкового персонажа стирчала із сумки… голова мого – з величезного чорного бавовняного пакета «Sonya Rykiel», до якого мене змусили перекласти всі покупки. В окремому пакеті від «Chanel» лежала остання в Парижі сумочка для Аньки, яка попередньо скинула гроші мені на карту…