Юля Пилипенко - Руденька

– Відправ зараз при мені.

– Гаразд… я ще подумаю. Ходімо, бо я спізнюся через тебе на літак. – Я підвелася і почала збирати всі розкидані валізи й пакети, які дрімали на підлозі поруч з нашим столиком.

Я ненавиділа прощання з Ним. Ми мовчки стояли в черзі на реєстрації, і я, як завжди, намагалась не заплакати. Він серйозно подивився на мене перед тим, як піти, і сказав:

– Ось, подивись… як гарно люди вміють прощатися. – Він очима показав мені на якусь пару «напівпанків-напівфриків-недоемо» в чорному одязі, які практично ґвалтували один одного на валізах, пристрасно водили пальцями з чорним лаком на нігтях по малиновому волоссю, а їхній пірсинг видавав при цьому звук церковних дзвонів.

Я розсміялася. Він пішов. Я дістала з кишені iPhone, знайшла лист, дописала два речення і натиснула на кнопку «Відправити». Потекли сльози.

P. S. За кілька днів я, так і не дочекавшись Його дзвінка, покину роботу… За два тижні Він все-таки подзвонить… і почнеться наше спільне віртуальне життя. Спочатку я дуже сумуватиму за «Opera»… потім у мене просто не буде часу сумувати… ні за ким. Він замінить мені всіх. І я ні на секунду про це не пошкодую.

«Opera»… чарівне місце… шматочок історії… і моєї душі. Я завжди ставилася до неї, як до людини, яка дихає, живе і страждає, тому що вона всім подобається, але її не розуміють і не цінують. І у мене була тільки одна мрія: міцно обійняти цю «людину» і перенести її до Парижа, Лондона, Веґаса чи Сан-Тропе. Цій «людині» не місце в Дніпропетровську…

Шикарний концерт-хол, люстра Swarovski завважки вісім тонн… мармурові сходи… позолочене поруччя… посуд від Mikassa, який набував химерних форм від дотику пальців… столові прибори зі срібла… ресторан haute cuisine… шеф-кухар, який вчився в «Plaza Athenee» у легендарного ресторатора Алана Дюкасса і знав, чому білий шоколад ідеально поєднується з чорною ікрою… і Людина, яка була здатна ризикнути усім заради своєї красивої мрії і намалювати картинку зі своєї уяви в реальному житті… Вона об’їздила весь світ, відвідала кращі мішленівські ресторани і легендарні заклади, провела чимало часу в паризькій «Grand Opera», скупила сотні найкращих книжок… Вона хотіла подарувати людям шматочок Європи і зробила це. «Оперу» могла створити лише одна Людина в цьому місті – одержима ідеєю і з бездоганним смаком. Андрій.

Андрій викупив у самому центрі міста напівзруйновану будівлю старого театру, в якому колись розташовувалося «Катеринославське комерційне зібрання». Історичне місце… пам’ятка архітектури. Було б набагато дешевше все знести і побудувати з нуля. Та не для Андрія. Він вкладав мільйони, але добивався свого: будівлю укріплювали, реставрували, але не торкалися до історії. Ще задовго до відкриття про «Оперу» почали поширюватися всілякі чутки: «Що він робить?», «Для кого?», «Він вклав туди вже понад двадцять мільйонів», «Це ніколи в житті не окупиться»… Люди звикли дивитися на все з погляду бізнесу, і це було зрозуміло. Більшість людей уже не мріють, а якщо і мріють, то дивляться на свою мрію з точки зору її окупності. Завжди простіше злорадіти, ніж радіти. Зважаючи на специфіку і менталітет міста Дніпропетровська, більшість з його мешканців або заздрять одне одному, або тихо ненавидять, що не заважає їм щиро обійматися при зустрічі.

І ось він… давноочікуваний день відкриття: двадцять дев’яте лютого 2008 року… саме двадцять дев’яте. Десятки дорогих блискучих автомобілів, червона килимова доріжка, вродливі жінки, яким нарешті трапилася нагода показати місту Дніпропетровську свої дорогі вечірні сукні та прикраси, чоловіки у смокінгах і костюмах від Brioni, яскраві спалахи фотоапаратів – усе це заледве нагадувало моє місто. Андрій, такий щасливий і схвильований, – він заходив у «Opera» дуже повільно, тому що допомагав своїй незрівнянній супутниці… Великій Монтсеррат Кабальє. [17] Монтсеррат Кабальє – іспанська оперна співачка. Виконувала ролі в класичних італійських операх Россіні, Белліні і Доніцетті. Записала спільний альбом «Barcelona» з легендарним Фредді Мерк’юрі.