Якщо хтось і дарував цьому місту шоу і свята, то це був Андрій. Хто, крім нього, міг умовити зовсім немолоду Монтсеррат Кабальє, у якої були проблеми зі здоров’ям, прилетіти до Дніпропетровська і заспівати? Та ніхто. Ніхто б просто не став морочити собі голову, навіть маючи достатньо коштів і можливостей. Він запросив Еріка Серра, [18] Ерік Серра – французький кінокомпозитор. Загалом працював над музикою до фільмів Люка Бессона. Саундтреки: «Леон», «П’ятий елемент», «Жанна д’Арк», «Васабі», «Її звали Нікіта», «Золоте око» та ін.
Андрія Кондакова [19] Андрій Кондаков – знаменитий джазмен, уродженець Дніпропетровська.
… він точно знав, що робить і чого хоче. І, сказати чесно… якщо в сучасній історії цього міста і є знакові події, то це точно не вибори нового мера.
Знаєте, що мене найбільше приголомшило на відкритті? Я б сказала, це мене вбило. Ми сиділи в ложі на другому ярусі концерт-холу. По шкірі весь час бігли мурашки. Я ще не знала Андрія, але була йому вдячна за шедевр, який він створив своїми руками. У сусідній ложі гуляли представники податкової адміністрації та їх молоді подруги, пофарбовані у стандартний колір. Податківці привертали увагу галасливим обговоренням проблем, що накопичилися за день, під запатентоване хихикання веселих блондинок. «Податки» – річ благодатна… але не благородна… Вся зала завмерла. На сцену от-от мала вийти Монтсеррат Кабальє. Піднялася завіса… вся зала підвелася… навіть маленькі дітки, які прийшли на відкриття «Opera» з батьками… І в цей приголомшливий момент одному з податківців приспічило сказати тост… він запропонував випити за своїх супутниць. Монтсеррат заспівала… і в сусідній ложі почулося цокання келихів і писклявий голос блондинки: «За тебе, кицюню». Присягаюся, тієї миті мені хотілося, щоб ця «кицюня» випала з ложі… просто впала своєю «світлою» головою вниз… і хай буде, що буде.
Це було двадцять дев’яте лютого 2008 року… Восьмого березня Гліб влаштує мені скандал у машині й звинуватить мене в тому, що «я нічого не роблю, а тільки й думаю про те, що він мене зрадив». Я дуже засмучусь… бо тепер і справді почну думати про його зраду… і поскаржуся одній близькій людині. Назавтра на дисплеї мого мобільного телефону вервечкою вишикуються однакові цифри, покликані символізувати успіх… Я із завмиранням серця візьму слухавку, і приємний чоловічий голос скаже мені:
– Юлю, привіт. Це Андрій… Не відволікаю?
– Ні… – відповім я, геть розгубившись.
– Я знаю, що ти зараз нічим не зайнята, але хочеш працювати. Як ти ставишся до того, щоб приїхати до мене на співбесіду… наприклад, через півгодини?
– Я з радістю… але… – я навіть не встигла договорити до кінця.
– Я знаю, що тобі розбили машину. Тебе забере мій водій Геша. Через півгодини, чорний GL, усі сімки… гаразд?
– Звичайно… дякую… дуже. – Я поклала слухавку і застрибала, як дитина.
Так «Opera» подарувала мені мого першого вчителя, керівника і людину, близьку за духом. Так Андрій подарував мені казку під назвою «Opera».
Ми годинами сиділи з ним у кав’ярні й обговорювали плани на майбутнє, а потім реалізовували ці плани і разом раділи, коли все виходило. Завдання було простим: змусити людей не боятися цієї розкоші, убити всі міфи і розвіяти чутки, які ходили про «космічні ціни», «вхід за триста-чотириста доларів» і «злочинні московські угруповання, які прилітають туди на вихідні приватними літаками». Я добре пам’ятаю цей день. Я стояла на третьому ярусі концерт-холу, який на одну ніч ми вирішили перетворити на нічний клуб… Зі сльозами на очах я спостерігала згори за сотнями людей унизу, які красиво рухалися в такт дивовижній музиці… Ця розкіш їх більше не напружувала… «Opera» ожила… задихала. Моя маленька мрія здійснилася… Правда, з «Opera» у мене була пов’язана ще одна мрія: мені завжди хотілося показати це місце Йому, але я могла зробити це, лише скинувши Йому посилання на сайт.
Гостей ставало дедалі більше… і вже не стояло питання, «як зробити так, щоб публіка не боялася». Виникли нові проблеми: як зробити так, щоб публіка не крала срібні прибори і не колупала золото на поруччі. Начебто все просто: фейс-контроль. Але фейс-контроль у змозі оцінити зовнішній вигляд гостя і його платоспроможність, але аж ніяк не виховання і культуру. Чи багато вихованих, культурних людей у місті Дніпропетровську? Звичайно. Майже всі… Надто ті, які примудрилися винести один з дев’яноста семи плазмових моніторів…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу