Юля Пилипенко - Руденька

Андрій не тільки покаже мені, що являє собою клубний бізнес з усіма його плюсами і мінусами. Він довірить мені займатися своїм політичним напрямом. Я займатимуся передвиборною PR-кампанією одного з кандидатів у президенти. І це поступово роз’їдатиме мою душу і знищуватиме мої мрії. Просто тому, що політика вкотре змусить мене переконатися у справжніх бажаннях і сутності більшості людей… Я страждатиму. І мовчатиму. Бо поважатиму людину, чиї принципи і погляди на життя були далекі від загальноприйнятих політичних… Я мовчатиму, тому що вся недосконалість політичної системи померкне в порівнянні з досконалою красою під назвою «Opera», створеною руками цієї людини.

«Opera» не тільки змусить мене вивчити зсередини пекельну працю офіціантів та обслуговуючого персоналу і подружитися з ними… «Opera» подарує мені близьку людину на ім’я Еля – спокійну, грамотну, стриману дівчинку, яка займалася артнапрямом… Ми нервово куритимемо після зборів, які в караоке-room Андрій влаштовуватиме для всіх топ-менеджерів… Він умів перетворити збори на шоу, особливо коли у нього не було настрою… Шоу, яке змушувало всіх після виходу з цієї кімнати запрацювати з ентузіазмом… Часто після зборів лунав дзвінок до мене, і я чула у слухавці голос свого улюбленого керівника, який питав: «Юліє Олександрівно… скажи мені… я не перегнув?» І я з реготом відповідала: «Ні… всі налякані… і працюють… ти найкращий, Андрію Васильовичу…»

Я потрапила під Андріїв настрій лише раз… за два роки. Це було під час нашого другого спільного польоту на повітряній кулі «Opera». Перший політ минув майже весело і «безхмарно»… на двох кулях. Ми ледь не розбилися, бо наша куля потрапила, за висловом пілота, в «низькі холодні потоки»… потім злетіли знов і вже щасливіше приземлилися в якомусь селі під назвою «Спаське». Услід за цим настало бойове хрещення. Пілоти-повітроплавці поставили нас усіх на коліна (водіям і охоронцям теж «пощастило» політати), спалювали пасма волосся на голові і бризкали шампанським а чи віскі… вже не пам’ятаю. Так само як не пам’ятаю, що було страшніше: незаплановане падіння чи страх, що пілоти не розрахують і спалять усе волосся на наших головах. Але, однозначно, було весело… і гарно. Незабутня картинка моєї пам’яті: яскраво-синє небо, білосніжні хмари, сонячний диск і пурпурова повітряна куля з величезним золотим гербом «Opera Катеринослав». Десятки сільських хлопчаків збігалися звідусюди з мобільними телефонами, щоб сфотографувати повітряні кулі й красені-автомобілі… Андрій дістав з багажника футбольного м’яча і почав грати з ними у футбол…

Другий політ минув не так гладко… це було вже за часів моєї «політичної кар’єри»…

Від самого ранку я відчувала: щось має статися. Причому щось не надто приємне. Начебто була добра погода і нормальний настрій, але… мене переслідувало внутрішнє відчуття, що все піде не так. Це було мені не властиво. Але «властиво чи не властиво», а я ніяк не могла позбутися цього неприємного відчуття. Організація польоту на повітряній кулі цього разу була на мені… Ми збиралися покинути роботу о п’ятій вечора… і о шостій вирушити в небесну подорож. У пілотів, які, на відміну від минулого разу, були з Дніпропетровська, кожну секунду щось траплялося, і вони дзвонили мені з питаннями. Начебто все вирішилося… Андрій хотів летіти двома кулями… Це дуже гарно: летиш і спостерігаєш за ще одним яскравим «надувним літаком» у синьому небі… Минулого разу саме так і було… Але тепер я не знала, де мені цього разу вдасться знайти в Дніпропетровську ще одну кулю…

Ми приїхали на аеродром, який знаходився практично на виїзді з міста. Годинник у моїй машині показував 17.20. Зі мною в авто було ще дві людини: Еля і талановитий фотограф Сергій, якому випала честь зняти нашу повітряну прогулянку. Я привіталася з пілотами і звернула увагу на ще один чорний «брабус», що стояв посеред поля. Його власники влаштували невеличкий пікнік у відкритому багажнику. У них був чудовий настрій, і вони запросили нас приєднатися до гурту з ними… Андрій їх знав, я – ні. Але пілоти сказали, що «мені пощастило», бо ці хлопці були засновниками одного відомого українського солодкого бренду… і власниками повітряної кулі з логотипом їхньої компанії. Це означало, що мої старання все ж винагородила пані Удача… і ми полетимо на двох кулях. Я раділа доти, поки Андрію не подзвонили і не зіпсували настрій. Він нервово ходив полем і на когось кричав, що бувало з ним украй рідко… Потім пролунав ще один дзвінок… і ще один… Його настрій був далеко не найкращим… Моє ранкове передчуття знову далося взнаки… і остаточно оволоділо мною, коли один з пілотів тихенько відвів мене вбік і промовив: