Юля Пилипенко - Руденька

– Я пам’ятаю… але ти була на «Domino party» без Гліба… а він нормально тоді відреагував?

– Відреагував цілком нормально… він не хотів іти на цю вечірку… і я сказала, що теж не піду… Цього дня Гліб грав аматорський тенісний турнір, він втомився, і йому було не до вечірки. Більше того, він навіть умовляв мене піти без нього… Я сказала, що не хочу… і скажу Андрію, що «мене не пускають»… За годину мені подзвонив Гліб із питанням: «А в Андрія на “мерсах” усі сімки?» Я відповіла «так, а чому ти питаєш?»… і Гліб зі сміхом сказав: «Здається, він приїхав на корти… відпрошувати тебе».

– Здорово… – скаже моя подруга Еля.

– Так… і я не збираюся перекреслювати це «здорово» якимсь безглуздим польотом на повітряній кулі… Якщо я й покину роботу, то це буде дійсно поважна причина… але не емоції.

P. S. Пізно ввечері мій iPhone весело наспівуватиме класичну мелодію «Vertu». Я візьму слухавку, і Андрій скаже мені любісінько: «Юльчику… як ти? У мене був важкий день…» Я відповім: «Нормально, Андрію Васильовичу… щось трапилося?» Після нашої з Елею спільної поїздки до Парижа я все-таки покину свою роботу… і у мене буде по-справжньому поважна причина.

Ми сиділи великою компанією в «Opera»: я, Гліб, Андрій, наші спільні друзі… Я, як завжди, мріяла, сміялася… і нудьгувала за Ним. У кишені завібрував мобільний… дзвонили із засекреченого номера. Я не могла вийти з-за столу, тому взяла слухавку і тихо сказала «Аллє». У відповідь я почула: «Ти бува не хочеш завтра повечеряти зі мною у Празі?» Я не замислюючись відповіла: «Згодна, а що, тобі більше ні з ким?» і почала вибиратися з-за столу. Вже через п’ятнадцять хвилин у мене були квитки на літак. Назавтра я була в Києві. Увечері Він уже зустрічав мене в аеропорту Праги.

Як завжди, Він забув, де залишив припарковане авто… і нервував, коли навігатор настирливо підказував йому шлях до «InterСontinental Praha». Як завжди, моє серце вибивало божевільні неіснуючі ритми, а губи вимальовували задоволену посмішку.

Ми приїхали в готель. Він дозволив мені вибрати картку від номера. Один номер був більший, але з нудним краєвидом, другий трохи менший, але з видом на зимову красуню Прагу. Звісно, що Він запропонував мені пожити у великому номері. Звісно, я вибрала гарний нічний вид з вікна і ввічливо поступилася Йому величезним номером. Він зробив вигляд, що задоволений, і навіть усміхнувся.

Перед тим як вести мене на вечерю, задля якої я прилетіла, Він вирішив «перекусити» в готелі, бо «цілу вічність прочекав мене в аеропорту і зголоднів через мене». Він, як завжди, був усім невдоволений і смішив мене. Ми сиділи в фойє готелю, і Він вичитував мені за те, що я прилетіла в «літній» майці і «на нас дивляться всі немолоді європейці і подумки дорікають Йому за те, що Він не купує мені зимових речей». Коли Він хотів обвити мене своїм шарфом, підійшла не дуже привітна офіціантка, яка спробувала прийняти у Нього замовлення. Я в думці поспівчувала офіціантці, бо знала, через що їй зараз доведеться пройти. За десять хвилин Він визначився з вибором, який розгойдувався, як маятник, то на користь маленького «легкого» чизкейка, то на користь салату «Цезар». Врешті-решт, Він вирішив, що «Цезар» краще підійде для «легкої перекуски»… Я уважно стежила за мімікою офіціантки… а надто коли Він почав конкретизувати своє замовлення. Тільки Він міг замовити «Цезар» без курки, без сухариків, помідорів… Іншими словами, Він замовив один з найпопулярніших салатів у світі, але попросив принести Йому саме листя… Офіціантка злісно застукала каблуками по мармуровій підлозі. Я крізь сміх замовила капучино, а потім залишилась винуватою в тому, що «поки я пила дорогий капучино, почався дощ»… Чудовий празький дощ… Що могло бути краще, ніж гуляти з Ним під дощем? Нічого… навіть попри те, що Він нервово поламав парасольку з логотипом «InterСontinental» ще до того, як ми встигли ступити перший крок назустріч чуттєвій Празі і вийти з-під навісу готелю… Кому потрібна парасолька, коли є січень, Прага, Він і пухнастий сніг на вимощених бруківкою вулицях? Не мені. Не сьогодні. Ніколи.

Ми прогулювалися зимовою, освітленою нічними вогнями Прагою… жартували, сміялися, про щось говорили, про щось мовчали, щось згадували… і сніг здавався мені особливо ніжним. Сніг усміхався. Нарешті ми знайшли саме той ресторан, до якого Він збирався мене повести. Класне місце… Старовинний чеський ресторанчик… Я сказала Йому, що «я вже тут колись була», і Він пригрозив мені «відправити мене додому, не чекаючи мого ранкового літака». Після перекуски «Цезарем» за власним рецептом Він замовив півменю і попросив мене «ні в чому собі не відмовляти». Я реготала до сліз… особливо коли Він вирішив поділитися зі мною млинчиками, які, судячи з не властивої Йому доброти, Він просто вже не міг їсти… І раптом я побачила хлопця, який сидів за сусіднім столиком… у футболці з короткими рукавами: