Юля Пилипенко - Руденька

– Гаразд… можеш вибрати два магнітики і ще що-небудь. Зараз повернуся. – І Він попростував до ліфта.

Я зайшла до першої-ліпшої відчиненої крамниці… і зразу його побачила. Маленький грайливий песик дивився на мене своїми веселими очима. Я ходила… дивилася на всі боки, зрідка поглядаючи на собачку… магнітиків у цій крамниці не було і бути не могло. У мене за спиною пролунав рідний голос:

– Ну скільки можна тебе чекати? Я обійшов уже всі крамниці.

– Що ти там обійшов? Майже все зачинено.

– Що тобі подобається?

– Песик.

– Дорогий? – Він не зміг стримати сміху.

– Я не знаю… я не питала, – відповіла я збентежено.

– Метелик теж гарний. – Він уважно розглядав красиві штучки.

– Який? – Я не могла зрозуміти, куди Він дивиться.

– Браслет.

– Так, гарний… Але песик маленький. І смішний, – відповіла я, хоча «метелик» сподобався мені не менше.

Ми весело йшли до виходу. У руках у мене був величезний пакет, на дні якого лежали «песик» з «метеликом». Він подивився на мою вдоволену міну і сказав:

– Юлю, чого ти всміхаєшся? Ти мені дуже дорого обходишся.

– Так, це чесно… причому з дитинства… Знаєш…

– Ну що знову? Я витратив на тебе всі гроші.

– …я хочу від тебе собаку… справжнього…

– Краще б ти сказала, що хочеш дитину. Якого собаку?

– Ти ж мені обіцяв…

– Ну де я тобі зараз візьму собаку? Будемо їхати до аеропорту, підберемо якого-небудь…

– То ти подаруєш мені собаку?

– Ну я ж обіцяв, отже, подарую.

– Авжеж… я тебе знаю… подаруєш років через шістдесят… коли мені потрібен буде собака-поводир…

– Юлю, не нервуй мене. Хай тобі подарує хто-небудь з твоїх залицяльників.

– Але я не хочу, щоб вони дарували мені собаку. Я ставитимусь до нього так само, як до них. А твого собаку… я нестямно любитиму.

Ми сіли в автомобіль. Так погано машину не вмів водити ніхто, крім Нього. Його весь час дратував навігатор, який огидним жіночим голосом прокладав нам шлях до аеропорту.

– Вона мене заї…ла, – сказав Він нервово і натиснув на якусь кнопку. «Німка» швидко заткнулася. – Чого ти регочеш?

– Ти щойно проїхав поворот. Тому я запізнюся на літак, і тобі доведеться взяти мене з собою. – Я сміялася від душі. – Ти жахливо водиш машину. Давай я поведу.

– Який поворот я проїхав? Що ти мене збиваєш? Юлю… я через тебе проминув поворот. – Він знову увімкнув «німку».

«Ви вибрали не той шлях. Розверніться через одинадцять кілометрів». – У цю мить я пройнялася такою любов’ю до голосу цієї жінки, що ладна була слухати її вічно, аби вона тільки повторювала цю душевну фразу. Це означало, що я запізнююся на літак.

Коли ми приїхали до аеропорту, залишалося сорок хвилин до вильоту, і реєстрацію вже закрили, але мені, як це вже не раз бувало раніше, пішли назустріч… На мій превеликий жаль, це був саме той випадок, коли я не поспішала назустріч своїй країні… Поки я реєструвалася, Він ловив рибу моїм iPhone’ом… і якимсь чином виловив черевик. Я здивовано подивилася на сенсорний екран, а Він обізвав мою гру поганими словами…

Я стояла на паспортному контролі і відсутнім поглядом дивилася на людину у формі, яка намагалася зі мною жартувати. За спиною пролунав Його голос:

– Юлько…

– Що? – Я дивилася на нього через плече і намагалася не зустрітися з ним очима, бо це, як завжди, викликало б нескінченний потік сліз.

– То чому ти тоді побігла до мене в аеропорту?

– Я тобі листа напишу. Я пішла… Тому що я зараз знову… розплачуся.

– Тобі личать сльози. Подзвони, коли долетиш.

P. S. Через кілька годин я прилечу до Києва… ще через дві години я буду в Дніпропетровську… де мене зустріне Гліб. Ми будемо їхати в машині, а Григорій Лепс своїм неповторним голосом підриватиме мою совість: «знаешь ли ты… о чем молчит она… о чем ее мечты…» Цього ж вечора я заїду до крамниці, куплю камамбер та кілька видів джему. І, звичайно, напишу Йому e-mail…

Мені подзвонила дівчинка-однокласниця. Вони з подружкою запросили мене прогулятися парком і сходити в кафе під назвою «Нірвана». На вулиці починався дощ, який убив сонце… тому я погодилась. Останні два місяці я взагалі ні з ким не спілкувалася, замкнулася в собі. Я зневажала сонце і вважала його своїм особистим ворогом. Мені подобалось усе робити навпаки: якщо виходити на вулицю – то лише у зливу і без парасольки, якщо приїжджати до університету – то тільки на пари до викладачів, які мені не подобались і викликали в мені почуття роздратування, якщо спати – то вдень, якщо їсти – я не їла… Мені все було байдуже, і я таким собі оригінальним чином побилася об заклад із долею. Та допіру долю не хвилювали мої протести, і нічого не змінювалось… Мені не давали спокою ранкові кошмари. Саме ранкові. Тому що ночами я бачила Його у своїх снах… хороших і барвистих. Але вранці я прокидалася… Я ненавиділа денне світло. Мені хотілося вбити його, спалити, знищити, розірвати… У мене починалася параноя. Колись мені сказали, що коли стрілки годин і хвилин указують на одне й те саме число, то треба загадувати бажання. І я загадувала – це було моє улюблене заняття. Найцікавіше, що коли я дивилася на будь-які годинники, то весь час потрапляла на «22.22, 11.11, 17.17, 14.14…» Спочатку я шукала однакові цифри, а потім вони самі почали мене знаходити. Свого годинника в мене не було: два місяці тому він зупинився і тепер плавав у мертвій воді Дніпра. Одне-єдине бажання – ось що стало сенсом мого життя, яке я ще два місяці тому обожнювала. Одне-єдине бажання. Я хотіла, щоб Він жив. Я хотіла ще коли-небудь Його побачити, хоч на секунду. Але це теж було не так важливо. Головне, щоб Він жив. Я щодня приїжджала на свій улюблений міст і вперше сходила до справжньої церкви.