Юля Пилипенко - Руденька

P. S. Мені сподобається готель. Це буде моя перша поїздка до Туреччини. До цього я була практично в усіх містах Європи і Америки, але в Туреччині – ніколи… Готель «Marty Myra»… маленьке село Текирова… море, сосни, теплий пісок і повітря, що приємно обпікає… Першого ж вечора, коли вечерятиму з чоловіком, який на той момент буде готовий заради мене на все, я побачу худого-худющого хлопця, який добряче накульгуватиме… Він виходитиме на вулицю з ресторану через розчинені навстіж двері, просто біля нашого столика… Я зможу розгледіти Його обличчя. І перекину на білу майку тарілку спагеті «Болоньєзе». Турецькі офіціанти кинуться радісно витирати мене, примовляючи, що «не варто так засмучуватися через забруднену майку». Гліб ніжно обійме мене, і я заплачу ще дужче…

P. P. S. Коли години дорівнюють хвилинам – загадуйте бажання. Вони збуваються. Після зустрічі в турецькому готелі я більше з Ним не розлучуся. Він залишить мені e-mail, який на тривалий час стане єдиним способом спілкування з Ним.

Ми з Анею під час пар сиділи в кафе на другому поверсі торгово-розважального центру «Grand Plaza»… У руці я міцно стискала годинник… мені хотілося його розчавити… знищити час… хоча він і так зупинився… Крізь панорамні вікна було видно центральний проспект… на столику перед нами вже годину стояли тарілки з яблучним штруделем… Ми не розмовляли… не їли… За вікном було темно… похмуро… мені це подобалось. Небо затягнуло хмарами: у сонця не було шансів. Аж раптом воно прорвалося крізь хмари… і перемогло небо. Я відчувала, що зараз знову почнеться істерика… потекли сльози. Я більше не могла дивитися на сонце… Мені здавалося, що воно мене зрадило… Зрадницьке сонце… та як ти смієш показуватись мені на очі… яке ти маєш право… зараз… сьогодні… у таку мить?… Невже ти не знаєш, що я дивлюся на тебе тільки завдяки Йому? невже ти цього не знаєш і не розумієш?… Ти знаєш, що з Ним… ти знаєш, як Він?… Нічого ти не знаєш… і не розумієш… Твої промені… дурні і криві… я не хочу тебе більше бачити… без Нього не хочу.

– Дівчинко моя, може, поїси? – Анька намагалася говорити спокійно, але її голос тремтів.

– Не хочу.

– Але цим ти Йому не допоможеш… треба хоча б щось їсти… будь ласка. – Вона вже не могла говорити.

– Ото ж бо… навіть цим я не можу Йому допомогти… а Він…

Почалася істерика. Вона міцно обійняла мене… і я чула, як вона плаче.

Я тримала у тремтячих руках годинник від Alain Silbersteine… і не могла відвести погляд від безживного циферблату: яскраві безформні стрілки вже кілька днів показували 12:12. Я ненавиджу число «12». Ненавиджу з дитинства.

– Дівчинко моя, я тебе прошу… викинь його. – Анька дивилася на мене зляканим очима.

– Я… не можу. Не зможу…

– Тоді віддай його мені. Я його сама викину.

Я простягнула їй годинник. Центральним проспектом міста Дніпропетровська як завжди їздили чорні машини і ходили люди… Вони розкривали похмурі парасольки і далі чимчикували дрібними кроками у своїх забруднених осінніми сльозами черевиках… Жовтень плакав… Жовтень помер. Я вмерла разом із жовтнем.

P. S. Вночі мене розбудить дзвінок домашнього телефону. Мій тато візьме слухавку і почує одну-єдину фразу, яку промовить незнайомий голос. Наступного вечора мені повідомлять, що «ми о четвертій ранку виїжджаємо з міста». Наступні кілька тижнів я проведу без мобільного телефону в недобудованому готелі… у товаристві давно «улюбленої» білої стелі й старого ноутбука, який показуватиме мені два фільми: «Таксофон» і «Ципочка». Я періодично гулятиму з татом і міцно стискатиму його руку. Я думатиму про Нього. Я обійматиму маму.

Це був звичайний «незвичайний» день. З 2003 року всі дні більше не були для мене «звичайними»: кожен – по-своєму гарний, унікальний і особливо улюблений, тому що я переглянула своє ставлення до життя. Ранок 4 жовтня 2004 року починався для мене… Життя розбудило мене своїми солодкими сонячними поцілунками. Я розплющила очі, усміхнулася і подумала: «Світ належить тільки мені… Чого я хочу сьогодні?»… Настрій був якийсь казковий. І я знала причину. Я бачила Його два дні поспіль… Ми просто випадково здибувались: позавчора на заправці… вчора на Мак Драйві Макдональдс Він пригостив мене морозивом… До цього я не бачила Його вже кілька місяців і катастрофічно нудьгувала. Ну що може бути краще, коли тобі дев’ятнадцять, життя знову повернулося до тебе лицем, і ти вже два дні поспіль випадково зустрічаєш Найдорожчу Людину у Всесвіті? Краще може бути тільки одне: бачити Його три дні поспіль.