Юля Пилипенко - Руденька

Настрій був такий гарний, що я сходила на всі пари і домовилася зустрітися з хлопцем на ім’я Паша. Він дуже подобався моїй знайомій дівчинці, але не знав про це і настійливо запрошував мене на якісь побачення. Тому я вирішила приділити Паші час, пояснити йому ситуацію і зробити так, аби він більше мене нікуди не запрошував. Ми домовилися, що я під’їду до якогось супермаркету, він кине на парковці своє авто і ми поїдемо моїм, адже мені давало величезну втіху сидіти за кермом авто. Щоправда, моя машина останнім часом часто мене підводила. Її постійно ремонтували, але я її дуже любила. Тато подарував мені червоний «Ford» незадовго до мого вісімнадцятиліття. Я швиденько знайшла хлопчика, який намалював мені на капоті величезне жовте сонце з довгими віями. Хлопця-художника звали Клим… він був дуже талановитим… і розбився на мотоциклі. Це була ще одна причина, через яку я не готова була нікому продавати яскраво-червону машину. Мені не хотілося зраджувати сонечко на капоті.

Паша сів у мій «Ford». Було близько п’ятої вечора. Він запропонував поїхати щось перекусити, бо цілий день нічого не їв і помирав з голоду. У цю мить задзвонив мій мобільний… дзвонив Жека… Його брат. Я дуже любила Женю, останнім часом ми проводили разом багато часу: щодня грали в теніс, іноді десь пили чай, він був моїм найближчим старшим Другом. Жека жартома називав мене Заюлечка. Я радісно прокричала: «Привіт!», і моє серце зупинилося… Мені здалося, що у нього тремтів голос… або він плакав… Він говорив дуже швидко:

– Юлечко… Заюлю… привіт. Ти не знаєш, де тато? – Це було перше, що він мені сказав.

– Женько, він у Криму… має сьогодні повернутися. Що з голосом? Жень… щось трапилося? – Я відчула, що зараз заплачу.

– Ні-ні… Юлечко, я не можу додзвонитися твоєму таткові, вимкнено телефон…

– Женько, він завжди вимикає телефон, коли їде трасою… Що трапилося?

– Я тебе дуже прошу, як тільки він вийде на зв’язок… хай подзвонить, добре?

– Так… Я спробую йому додзвонитися… Жень… – я не встигла договорити. Жека від’єднався.

У голові пульсувала тільки одна думка: «з Ним щось трапилося». Не знаю, чому я так вирішила. Просто відчула: щось трапилося саме з Ним. У мене почали тремтіти руки. Я більше не бачила ні Пашу, ні дорогу… і зупинила машину. У тата був вимкнений телефон, я набирала номер щосекунди і чула у відповідь одне й те саме: «ваш абонент – поза зоною досяжностi». Паша, не розуміючи, що відбувається, вийшов з машини і пішов до найближчого супермаркету купити «хоча б шоколадку». Я швидко набрала маму:

– Мамусю, а ти не знаєш, коли тато повернеться? – Я не могла контролювати свій голос, тому мама відразу відчула, що я хвилююся.

– Юль… ти що, плачеш? Що сталося? – схвильовано спитала вона.

– Не знаю… мамо… мені здається, з Ним щось трапилося… мені Жека дзвонив… шукав тата… мені здалося, що у Жені тремтів голос…

– Юлю, почекай, заспокойся… Тобі могло здатися… Женя тобі щось сказав? – мама починала нервувати.

– Ні… нічого… – Я вже ридала.

– Юль… але ж ти нічого не знаєш… звідки тобі прийшло… почекай… заспокойся.

– З Ним щось трапилося… я знаю. Мамо, дзвони татові весь час. І якщо ти додзвонишся перша, скажи йому, щоб відразу подзвонив Жені. – Я вимкнула телефон.

Паша сів до мене в машину і завмер. Він побачив моє обличчя, розгубився, а я сказала якомога спокійніше:

– Пашо… ми нікуди не їдемо. Пробач. Зустрінемося іншим разом, гаразд?

– Юль… що трапилося? – Він дивився на мене з тривогою.

– Пашо… будь ласка… вийди з моєї машини… вибач…

– Юль… ти чого? Поясни мені, що трапилося… Я чимось тебе образив? – Він не розумів.

– Пашо… просто вийди з моєї машини… дай мені спокій… благаю, – я вже не могла говорити спокійно. Я поклала голову на кермо і розридалася.

Паша подивився на мене, як на божевільну, але все-таки залишив мене саму. Я знала, куди я поїду… Улюблений міст. Мене завжди тягнуло туди, як магнітом, коли щось траплялося. Я не могла зрозуміти, що відбувається зі мною зараз. Дивне відчуття: ти нічого не знаєш, але не сумніваєшся в тому, що ти вже це знаєш. Я намагалася переконати себе, що «мені здалося», «я себе накрутила», «не можна думати про погане», але все було марно. Передчуття. Інтуїція. Страх. Жах. Неминучість. Можна наводити тисячі аргументів, змусити працювати голову, але неможливо переконати своє серце, яке ненормальним стуком глушить усі твої сміховинні доводи, перебиває наївні втіхи твого розуму і повторює тобі: «Ти маєш рацію… ти сама все знаєш».