Я спинила машину посеред мосту. Вийшла. У кишені лежав годинник, який уже кілька днів показував «12.12». Я не змогла його викинути… Мене тіпало: чи то від холоду, чи то від внутрішнього стану. Я повернула ключ… машина не заводилася. Таке вже не раз бувало. Це на секунду вивело мене зі ступору. Я повертала ключ, злилася і далі дзвонила татові. Голос у слухавці повторював мені ту саму фразу… а моя машина так само не рухалась з місця. Хвилин за двадцять вона все-таки завелася, і я обережно з’їхала на найближчу від мосту парковку – коло будівлі з величезною вивіскою «Агро-Спілка». На вулиці було темно. Одинадцята-дванадцята ночі… Задзвонив мій телефон, я здригнулася і швидко відповіла… дзвонила мама:
– Юлю… Юленько… ти де?
Мама могла вже не говорити далі. З її голосу я зрозуміла, що не помилилася.
– Я катаюся… Щось трапилося? – спитала я мертвим голосом.
– Мені подзвонила Мара… У Нього стріляли… Юлю… – мама не змогла закінчити фразу.
– І? Мамо!!! Не мовчи! – Я кричала у слухавку.
– Він живий. У лікарні. Я зараз їду туди. А ти їдь додому, чекай тата і приїжджай з ним, – мама ледве підбирала слова.
Я поклала слухавку. Почала заводити свій червоний «Ford». Він не заводився. Я вийшла з машини і з усієї сили заходилась бити її ногами. Я задихалася. Це було у мене з семи років: від сильного стресу я починала задихатися. Але моєму «Ford’у» було байдуже: він немов знущався з мене і теж не хотів дихати. У ту мить я його ненавиділа. Не знаю чому, але я подзвонила Саші, другу дитинства, якого не бачила вже дуже давно. У нього не було власного автомобіля, проте за п’ятнадцять хвилин він приїхав по мене на таксі. Я чомусь сиділа на асфальті… Саша вийшов з таксі й відразу побіг до мене. Таксі не від’їжджало. Мабуть, водій теж не зрозумів, чому я сиділа на землі і курила. Вони щось мені говорили, але я не пам’ятаю, що відповідала. Саша запхав мене у мою ж машину, сам сів за кермо і спробував її завести… нарешті у нього вийшло. Тільки тоді таксист поїхав.
Я сиділа вдома і чекала тата. Я ще ніколи в житті так його не чекала. Саша взяв на себе клопіт про мою машину і, не розпитуючи, дав спокій мені. Я не знала, котра година… мама дзвонила мені близько одинадцятої-дванадцятої ночі… Аж ось пролунав довгоочікуваний звук: у замку від тамбура провернувся ключ… через хвилину відчинилися квартирні двері. Мабуть, у мене все було написано на обличчі, бо тато, побачивши мене в коридорі, зблід і запитав:
– Юлю, що з тобою?
– Тату… подзвони Жені… терміново… у Нього стріляли… ми намагалися тобі додзвонитися. – Я знову почала задихатися. – Мама поїхала до лікарні… а я тебе чекала. Тату… поїхали… тільки подзвони Жені, благаю.
Тато занімів. Через секунду він уже ходив з телефоном квартирою і з кимось говорив. А вже за п’ять хвилин ми їхали в машині. Я бачила свого тата таким лише один-єдиний раз… це було давно… і тоді у нього був такий самий погляд. Мені здавалося, що тато не бачить дороги. Дивиться на неї через лобове скло, але не бачить. І мені було однаково, бачить він її чи ні.
Ми завернули у ворота дніпропетровської лікарні імені Мечникова. Парковка була забита, незважаючи на пізню ніч… Десятки машин… розгублених людей… Його знайомих, друзів, родичів… Хтось стояв на вулиці й нервово курив наодинці з собою, інші зібралися невеликими групками… Всі щось обговорювали… про щось говорили, але пошепки, дуже тихо… Я зайшла у приміщення… Перший, кого я побачила, був Його тато… Він ходив туди й сюди коридором, заховавши руки в задні кишені джинсів… Ми зустрілися з ним очима… і він ніжно зі мною привітався. Я бачила його очі. Присягаюся, вперше в житті мені захотілося вмерти. Просто лягти в цьому коридорі і вмерти. Потім я побачила маму… свою… і Його. І вперше в житті мені захотілося побажати комусь смерті. Присягаюся. Але потім я передумала… Люди, які зробили з Ним це… я не бажала їм смерті. Смерть – це надто солодко… Я бажала їм її передчуття. День за днем. Кожної хвилини. Кожної секунди. Я хотіла, щоб вони пережили відчуття майбутньої смерті. Я знала, що це таке. І тієї миті я бажала їм цього від щирого серця. Я не могла думати про Його дітей… про Його родину… Мені здавалося, що я зараз помру. Голова не розуміла. До мене долітали уривки якихось фраз: «отруєні кулі», «він виходив з офісу, і його розстріляли», «замах», «це диво, що він вижив», «пошкоджені всі внутрішні органи»… Мені здавалося, що я зараз розплющу очі й подякую Богу за те, що це був лише черговий страшний сон мого життя. Я не вірила, що це може відбуватися з Ним. Я відмовлялася в це вірити. Так само, як колись відмовлялася вірити в те, що це могло статися саме з моїм братом. І я ненавиділа себе за те, що нічим не можу Йому допомогти. Мене вбивала думка, що Його життя в руках дніпропетровських лікарів… Мені хотілося кричати криком. Я побачила Жеку… Він підбігав то до своєї мами, то до тата… щось їм говорив… Він весь час розмовляв по телефону…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу