Юля Пилипенко - Руденька

– Юлько, люба, тобі не слід вірити в погані прикмети. Ти маєш чудовий вигляд, і у тебе попереду все життя. І не зважай на той годинник, я подарую тобі інший.

– Ти теж маєш чудовий вигляд. І саме завдяки Тобі у мене попереду все життя. – Я відчула, що на очі навертаються сльози.

– Ну все, припиняй… Ти ж знаєш, що я відразу засмучуюсь… коли ти так говориш.

– Я тебе так люблю… Дякую тобі…

Він міцно обійняв мене, і ми роз’їхалися. Так умів обіймати тільки Він. І наступного разу… він обійме мене дуже не скоро.

P. S. Годинник від Alain Silbersteine лежить десь на дні Дніпра. Він не лежить… він стоїть. А може, йде… десь там… під холодною мертвою водою. А я… Я більше ніколи не заправляюся на червоно-білій заправці «Rubix».

Я все-таки пішла до університету… разом з усіма… на другий курс… попри заборони українських фахівців… Саме словосполучення «український фахівець» тепер здавалося мені якимсь дивним… незвичайним… це як восьмий день тижня… Мені хотілося швидше повернутися до «нормального» життя, і німецькі лікарі мене в цьому підтримували. Тільки їхня думка мала для мене значення. Щоправда, мені оформили вільне відвідування…

Я могла піти з пари просто тому, що голос викладача заглушав мені шум дощу. Я не ходила до тих аудиторій, у яких мені не подобався колір стін. Я не відвідувала лекції тих професорів і докторів наук, які заважали мені мріяти. При цьому я вчилася на «відмінно».

Мене не хвилювало питання, «навіщо нам потрібна ця “безглузда вища математика”… і яке вона взагалі має відношення до економіки України…» Я не розуміла своїх одногрупників і дивилася на світ зовсім іншими очима.

Ви знаєте, чим відрізняється сонце о 7.01 ранку від сонця о 7.02? О 7.01 воно прекрасне, а о 7.02 – пречудове, бо для мене воно світить уже аж 60 секунд. Ось що таке вища математика.

Одна упаковка моїх життєво важливих ліків коштує 500 євро, і мені вистачає її рівно на місяць. У всіх цивілізованих країнах світу люди отримують ці піґулки безкоштовно. Це як інсулін і як повітря. Але цих ліків в Україні немає, просто тому, що «немає ліцензії». Ось що таке економіка України.

Він і мій тато роблять усе для того, щоб я й далі приймала ці ліки і могла так само захоплюватися сонцем, як о 7.01… так і о 7.02. Ось яке відношення має вища математика до економіки України.

Мені все ще сниться вода, опухлі пальці й біла стеля. Але для того, щоб бачити сни, мені більше не потрібен морфій. Я чудово знаю походження своїх снів, тому «Теорію сновидінь» Зиґмунда Фройда я прочитаю тоді, коли сама цього захочу. Це була моя психологія.

Коли я прийшла до університету першого вересня, мені здалося, що я потрапила до зоопарку. Причому я була екзотичною твариною, на яку всім хотілося не просто подивитися, а ще й доторкнутися. Але тоді мене краще було не чіпати і не порушувати мій особистий простір. Коли люди відчувають брак інформації, вони починають щось вигадувати. Про мене ходили легенди. Чутки, плітки, сотні питань – усе це навалилося на мене з такою силою, що мені просто стало некомфортно. «Чому ти така худа?», «А ти зможеш мати дітей?», «У тебе спеціальна дієта?», «А тобі можна пити пиво?»… «А ти… а тобі… а як?…» Усе це було нормально, враховуючи вік людей, які мене запитували, і я це розуміла. Але чомусь я відмовлялася це прийняти. Просто не хотілося. Мені здавалося, що люди мають бути розумнішими і хоч трохи тактовнішими. І такі люди справді були… одна людина, за зустріч з якою я завжди дякуватиму Дніпропетровському університету економіки і права…

Ця дівчинка підійшла до мене, коли я під час пари чекала водія за рогом університету. Я її знала. Точніше, я знала, що ми вчимося в одній групі. Вона не часто з’являлася на парах, утім, як і я. Надзвичайно гарна, зухвала, нестандартна… – всі вважали її зарозумілою і складали міфи, підставою для яких знову-таки був брак інформації. Насправді їм було відомо про її життя стільки ж, скільки й про моє. Зовсім нічого. Я знала, що її звуть Аня. І я розуміла, що вона не зарозуміла, а особлива… Один її погляд змушував моїх однокурсників «триматися групками». Мене завжди це потішало…

Вона підійшла до мене… подивилася на мене своїми величезними блакитними очима і сказала: