Юля Пилипенко - Руденька

Вона ділитиметься зі мною мандаринами, посилаючись на «акцію здоров’я», коли в моїй кишені буде так само порожньо, як у моїй холодній квартирі… Вона пригощатиме мене хачапурі й пробачатиме крихти, розкидані по салону шестилітрового «мерса», коли я знемагатиму з голоду й одночасно сміятимуся від щастя… Вона буде зі мною…

Аня… надзвичайна дівчинка… Дівчинка з непростою долею… Дівчинка, якій довелося пройти через пекло і вийти з нього з високо піднесеною головою… Дівчинка, яка буде поруч зі мною завжди: коли мені добре, погано, боляче, коли мені «ніяк»… Ми не будемо зідзвонюватись, як це заведено у друзів… не будемо ображатись одна на одну і в чомусь дорікати… ми будемо мовчати годинами, і кожна з нас поважатиме тишу, розуміючи причини цього особливого мовчання… Нас завжди буде ДВОЄ. Кажуть, що не буває жіночої дружби… і її насправді не буває. Дружба або є, або її немає. І неважливо, яка її основа – чоловіча чи жіноча. Ключове слово – ДРУГ. Аня… Мій Друг… такий само справжній, як і вона сама.

P. S. Я точно знаю, що якби того дня, коли вона боязко підійшла до мене в університеті, вона наперед знала, через скільки всього нам доведеться пройти разом, коли наші життя перетнуться… вона б усе одно підійшла… хоча ні… вона б підбігла до мене і міцно обійняла.

Ми приземлилися… Здрастуй, Дніпропетровську. Ти назавжди став для мене чужим. Але… якихось п’ятнадцять хвилин, і моя мрія здійсниться. Він обіцяв приїхати в аеропорт. Він мені пообіцяв учора по телефону. Тільки не плакати.

Я була в нових джинсах, які спадали з мене, і пасок насилу тримав їх, бо за останні кілька днів я встигла схуднути ще на три-чотири кілограми… На ногах – «Skechers», які мені подарувала Мара: трохи завеликі… але це були мої ПЕРШІ «Skechers»… перша пара взуття в моєму Новому Житті. У руках я тримала м’якого ведмедя з величезним серцем і написом «Ich liebe Dich». Це був найчесніший ведмедик на планеті… а його серце було моїм… Наші з ведмедиком серця належали тепер тільки Йому. Я мала непоганий вигляд… а якщо сказати правду, то… я стала дуже гарною. Я навіть нафарбувала вії… Ніхто ж не міг бачити мої шрами… мої синці від сотні крапельниць, уколів і катетерів… Усе це було надійно сховано під одягом. Тож не мало для мене абсолютно ніякого значення. Усе це залишилося в Німеччині.

Я пам’ятаю, як відчинилися двері… Дніпропетровський аеропорт… Міжнародний термінал… Господи, скільки людей! Люди з мого минулого життя… Спливло так мало часу, а здається, ніби це було дуже давно… Я усвідомлювала, що знаю їх усіх… Їхні обличчя були мені знайомі… Чому вони всі з квітами… і чому вони ТАК на мене дивляться? Ось мій хлопець Максим… ми з ним зустрічалися вже більше року… Ну, привіт, чужий хлопче Максиме… Мої друзі… друзі моїх батьків… мій тато… Господи, який він посивілий… Мій коханий тато… рідний… скільки йому довелося пережити… На нього неможливо було дивитися без сліз. Мені дарували якісь квіти, при цьому щось говорили… а я шукала очима Його. Він не приїхав?… Він не зміг?… Ні. Він… просто скромно стояв осторонь, практично в кутку… сам… у білосніжній сорочці з короткими рукавами. Я побачила Його і зрозуміла, що нової печінки мені було недостатньо: мені потрібне було нове серце, тому що моє власне тієї миті вже точно спинилося. Аеропорт, знайомі й незнайомі люди, всілякі звуки, щирі слова, червоні, рожеві й жовті квіти – все зникло, померкло, втратило свій сенс. У моєму новому світі існував лише Він. Я вже ні на кого не звертала уваги, нікого не бачила. І… я побігла… «Skechers» усе-таки мене підвели, і я зрозуміла, що падаю… Це було найприємніше падіння в моєму житті: вільне, чуттєве і життєствердне. Я не пам’ятаю, як я розбила губу, але я виразно відчувала солоний присмак крові, який уже встиг змішатися зі сльозами в ту мить, коли я Його обіймала. Все… мрія здійснилася. Я не змогла сказати нічого, крім: «Дякую… я тебе шалено кохаю. І… я забрудню твою сорочку». Я плакала. Від щастя.

P. S. Для мене так важливо було сказати Йому «ДЯКУЮ», але не по телефону. Для мене так важливо було дожити до цього «ДЯКУЮ».