Юля Пилипенко - Руденька

П’яненька компанія стала нашою тінню… що не могло мене не тішити в моєму бадьорому стані. Я пояснила їм, що нам доведеться погуляти ще якихось п’ять годин брюссельським вокзалом або навідатися до всім відомої скульптури Хлопчика-дзюркунчика, а потім ми дружно сядемо до поїзда, який цього разу, можливо, таки доправить нас до Парижа. Компанія пішла собі – пити далі… Тридцятикілограмові валізи не викликали бажання гуляти Брюсселем, а здавати їх до камери схову мені не дуже хотілося… судячи з того, як усміхалася нам удача з самого початку, валіз ми більше не побачили б. В напівпритомному стані ми тинялися вокзалом, щось пили, щось їли і про щось говорили… Я приблизно прикинула, скільки грошей просадила за цю ніч в аеропорту Борисполя… на вокзалі в Кельні… Брюсселі… переліт… плата за перевищення ваги вантажу… квиток на поїзд… можна було спокійно летіти у бізнесі прямим рейсом Київ – Париж і ні в чому собі не відмовляти в повітряному «Duty Free»… Ці приємні думки кружляли в моїй сонній голові… доти, аж поки мене погладив брюссельський бомж… Брюссельський бомж мене погладив… Я так і не зрозуміла: чи то він мене пожалів, чи після безсонної доби, проведеної в Бориспільському аеропорту, він просто взяв мене за «свою людину»… чи, може, щось з’їв, тому вибрав саме мій Moncler із тисячі, щоб витерти руки… або йому просто захотілося до мене доторкнутися. Так чи інак, а мій фізичний і моральний стан уже був близький до того, щоб міцно обійняти цього чорношкірого хлопця і заснути на його плечі.

До Парижа ми потрапили о дев’ятій вечора… до готелю – ще пізніше. Я завжди захоплювалася крихітними ліфтами в маленьких затишних французьких готелях… але не після тридцятишестигодинного переїзду. Так довго я не добиралася навіть з Балі, враховуючи чотири перельоти і восьмигодинну стиковку в «де Ґоллі»… У готелі на нас теж очікував сюрприз: номер комусь віддали, бо не змогли зняти гроші з моєї кредитки… і не додзвонилися до мене. Та мені вже було байдуже. Я розуміла, що більше не зрушу з місця. Мені навіть не довелося розповідати хлопцю на ресепшен історію нашої вельми тривалої подорожі до кінця. Я дійшла лише до Кельна, а він уже видав нам картку від «щойно звільненого» номера. І…

Париж… весна у лютому… ранкові пробіжки під склепінням Arc du Carrusel у вітрівці «Nike Stanford»… готель на Rue de Cambon, розділений із садами Тюїльрі одним-єдиним світлофором і самотньою «зеброю» на асфальті… безпритульні французи, які дарують «на удачу» золоті каблучки, бо їм подобається, як ти їм усміхаєшся… гарячий крок-месьє, з’їдений за сніданком на Бульварі капуцинів… карамелевий макіато із «Srarbucks», випитий на холодних сходинках «Grand Opera»… голодний погляд резидента «Buddha-Bar», який з твого улюбленого діджея вмить перетворюється на твого французького ворога… качина грудка під медовим соусом на вечерю в Латинському кварталі… чорношкірий чемпіон світу з фристайл-футболу, який зависає в бездонному паризькому небі, обвиваючи руками ліхтарі Сакре-Кер, а ногами виписує фантастичні ієрогліфи за допомогою футбольного м’яча… хрусткі грінки і солодкуватий глінтвейн, випитий біля будинку Сальвадора Далі на Монмартрі… нічний Нотр-Дам де Парі… розпливчастий камамбер з келихом прохолодного шаблі прем’єр крю… плетені меблі вуличних кафе… сотні ароматів «Sephora»… десятки мелодій, прослуханих у «Virgin»… елегантний менеджер при вході до VIP-room, який чемно пояснює гостям на вулиці, що сьогодні «закрита вечірка», а потім зустрічається з тобою поглядом і каже «Allez» [14] Вперед, проходьте (фр.). … шопінг на Сент-Оноре за свої власні, зароблені гроші… твоя подруга, яка під час прогулянки Єлисейськими Полями радісно співає пісню «Я бежал по полю, а в руке сачок…»… ти щиро радієш разом з нею і теж наспівуєш: «Замороженными пальцами в отсутствии горячей воды, заторможенными мыслями в отсутствии, конечно, тебя…»…

І все здорово… і все весело… і улюблений Париж, як завжди, чудовий… бракує тільки Його. А надто, коли після пробіжки годуєш чарівних лебедів, які плавають у холодних ставках Тюїльрі… або сидиш на нерухомих крижаних конячках замерзлої каруселі й спостерігаєш за тим, як починає вирувати життя на Rue de Rivoli: відчиняються віконниці дорогих магазинів, дедалі більше французів перебігають дорогу на червоне світло, на ходу розмахуючи картонними стаканчиками з гарячою кавою чи розпилюючи в повітря пластівці від свіжих листкових тістечок і круасанів, дедалі частіше лунають сигнали і вигуки «Merde!» [15] Чорт! (Фр.) по-доброму розгніваних автомобілістів… а ти все сидиш… і чогось чекаєш… намагаєшся розгадати свою особисту нескінченність… у цю хвилину до каруселі підходить молодий тато з чарівним сином… хлопчик щиро всміхається тобі… і займає місце на сусідній нерухомій конячці… при цьому й далі дивиться на тебе і регоче… і простягає паперовий трикутник, у якому красується полуниця в білому шоколаді… ти назавжди залишаєш свою конячку, пригощаєшся полуницею, з усмішкою промовляєш «merci», а хлопчик пропонує тобі зайняти місце поруч з ним на його конячці, щоб зручніше було їсти полуницю разом… його тато з цікавістю спостерігає за тим, як ми сміємося… і не може зрозуміти, хто з нас більша дитина… І тобі хочеться нескінченно говорити «merci» цьому французькому хлопчикові, який вже називає тебе на ім’я, відчуває твій смуток і намагається заглушити його присмак солодкою полуницею і своєю чарівною усмішкою… Тобі хочеться йому щось подарувати, але подарувати нічого, адже коли збираєшся на ранкову пробіжку, зазвичай не береш із собою подарунків і сувенірів… Отож ти йдеш до маленької зеленої ятки, розташованої неподалік від каруселі, і купуєш три круасани з шоколадом… І все весело… і все чудово… але тепер Його особливо бракує… просто тому, що ти ось уже сім років маєш просту мрію: з’їсти з Ним круасан у Парижі… І маленький хлопчик немов відчуває це… і прощаючись несподівано стає навшпиньки, традиційно цілує тебе двічі… і твоє серце переводить годинник уперед.