Юля Пилипенко - Руденька

Якщо чесно, я чудово розуміла Гліба… надто у червні 2010 року… І я знала, що йому зі мною погано… Я й сама б від себе пішла… Останні кілька місяців мене не існувало… ні для кого. Мене просто не було. Я жила тільки для однієї людини. Я жила для Чоловіка, якого останні сім років любила як друга, як брата, як короля, як героя кіно, як… Він був для мене всім і міг замінити мені цілий світ. Він жив в іншій країні, і єдиним способом спілкування з Ним був e-mail, skype, телефон… і літаки.

Це був період, коли ми вирішили разом попрацювати… Мені хотілося зНим працювати, тому що для мене в принципі було неважливо, що з Ним робити… аби тільки з Ним. Йому довелося зі мною працювати, адже Йому потрібна була людина, якій Він зможе довіряти… через ситуацію, в якій Він опинився. Він завжди називав мене «розумною дівчинкою», а я завжди вважала Його геніальним бізнесменом. Мені було цікаво попрацювати з Ним, повчитися у Нього. Зазвичай, коли ставиш людині якесь питання, ти заздалегідь можеш припустити п’ять, десять, двадцять варіантів відповідей, залежно від поставленого питання і від рівня твого IQ. У Нього завжди знаходилася двадцять перша. Його відповіді ніколи не потрапляли під жоден з тих варіантів, які я собі припускала. Він мислив інакше, говорив інакше, Він був не такий, як усі. Він був людиною Світу.

Моя робота з Ним… пекло і рай… мука і втіха… сльози і нескінченний сміх… Він зводив мене з розуму… Я тижнями ні з ким не бачилася, не зустрічалася з батьками, не ходила на теніс, я забула, що таке їсти, користуючись ножем і виделкою… я відвикла їсти сидячи… я відвикла їсти у принципі… Я заїжджала на Мак Драйв до Макдональдса о другій-третій годині ночі, тому що крамниці в цей час були вже зачинені, а вдень заїхати до них я не могла. Сон став для мене утопією і мрією… я лягала спати о четвертій-п’ятій ранку, а о сьомій – вже прокидалася і сиділа біля комп’ютера… Я не відповідала на телефонні дзвінки друзів і знайомих… у мене просто не було на це часу. Моє «подихати повітрям» зводилось до того, щоб навстіж відчинити вікно о третій-четвертій ранку, сісти в угах на підвіконня і, обіпершись об стінку, жадібно викурити сигарету. Одного разу я так і прокинулася: напівлежачи на підвіконні, прихилившись до стіни… Прокинулася від гавкоту мого йорка Роджера Федерера…

Мої друзі й знайомі гадали, що в мене депресія, причина якої – наше з Глібом розлучення… Тим більше, що він уже багато кого з них познайомив зі своєю майбутньою дружиною… Мені ніхто нічого не говорив, та навіть якби мені про це й сказали, не певна, що тоді до мене б дійшла суть усієї пікантності ситуації… Всі вважали, що мене немає, і мене це влаштовувало. Мені було так треба. Необхідно. Ніхто не повинен був знати, що я роблю і з ким працюю. Це було питання безпеки.

Я не могла нікого запросити в гості, бо квартира мого колишнього чоловіка нагадувала офіс ЦРУ: барна стійка завалена ноутбуками, модемами, кабелями, дротиками, флешками, навушниками, мікрофонами… – всього було по кілька штук – на випадок, коли щось зламається, вийде з ладу, впаде, згорить… Стосики документів, кримінальних справ, ухвал і постанов усіляких судів замінили мені Стендаля, Коельо і Беґбеде… Я мала десять-п’ятнадцять мобільних телефонів з різними картками. Кожному телефону відповідало моє власне нове ім’я: Samsung – Свєта, Nokia – Катя, Motorola – Інга… і так далі… У мене не було однакових телефонів – я боялася заплутатися в іменах. Якось один з моїх залицяльників, п’яний як чіп, подзвонив мені на мій власний телефон о четвертій годині ранку, назвав мене на ім’я, а я крізь сон на автоматі відповіла, що «Ви не туди потрапили. Я – не Юля». Одного ранку мені подзвонили на Nokia-Свєта, і я в напівпритомному стані теж відповіла, що «Ви не туди потрапили». Тільки цього разу це вже був не залицяльник, і мені було не до сміху.

Для мене стало нормою періодично кудись літати на зустрічі з людьми «з телевізора», які, побачивши мене, спершу бентежилися, бо я не мала часу на косметику… і часто мені доводилося чути одне й те саме, коли з усмішкою говорилося: «Але ж ви… Ти ще зовсім… дитина»… Та коли я пояснювала, чому до них прилетіла і чого від них хочу, вони переставали посміхатися і намагалися мені допомогти, за що я завжди буду їм вдячна. Я й далі не відповідала на дзвінки свого власного телефону… бо ненавиділа брехню, і мені простіше було не брати слухавку, ніж вигадувати чергову причину, чому я не можу зараз пограти в теніс… чи зустрітися з мамою або татом… Хай думають, що в мене депресія… а я тим часом вивчатиму рейдерські схеми і юридичні закони.