Юля Пилипенко - Руденька

Вова поважно сидів за кермом моєї машини.

– А ти пам’ятаєш, як ми продавали мій старий «Ford» із сонечком на капоті? – запитала я з усмішкою, майже засинаючи.

– Ще б пак! Це було дуже смішно.

– Пам’ятаєш, як ми заїхали у цей двір? Майбутній власник моєї машини пішов до себе нагору, щоб узяти кеш… а ти мені радісно повідомив, мовляв, треба б якось розвернутися у дворі, бо задня передача «іноді» не спрацьовує. Пам’ятаєш, як ми поспішали розвернутися, доки він не вийшов з під’їзду? Ти, до речі, тоді пообіцяв мені, що розповіси йому про цю «незначну» несправність… Ти йому сказав? Тільки чесно!

– Ну, майже… – Вова реготав до сліз.

– Я так і знала. Твоє «майже», як твоє «іноді» не спрацьовує… – Я теж сміялася.

– А що ти зробила тоді з грішми? – поцікавився Вова.

– Не пам’ятаю. Напевно, те, що я звичайно з ними роблю. Я спробую поспати…

З Вовою мене пов’язували стандартні відносини: він працював на мого тата, іноді мене кудись відвозив, а раз на місяць забирав з лікарні термос із пробіркою, в якій була моя кров. Вже наступного ранку кров потрапляла до Києва, звідки модна київська лабораторія відправляла її до Берліна… Виходило, що раз на місяць моя кров подорожувала без мене. Але я на неї не ображаюся… Вова був гарним хлопцем: він відсидів кілька років у в’язниці фактично за те, що не виказав своїх товаришів «по справі». «Справи» його були різними, манера говорити не така, як слід, але він був справжнім і завжди добре до мене ставився.

Колись ми з ним випадково зачинилися на балконі. Він повинен був кудись мене везти. Батьків не було вдома, і я запропонувала покурити, але забула попередити Вову про те, що двері балкона не можна прикривати щільно, бо впаде ручка. Ми пробули на цьому маленькому балконі близько двох годин, викурили пачку сигарет. Набурмосена, я сиділа на старому велотренажері, а Вова все походжав балконом вперед і назад з виглядом генія, який зараз неодмінно щось придумає. Мене це страшенно дратувало, тому я спитала: «Тобі не набридло ходити цією “тюремною камерою”?» Він серйозно подивився на мене і сказав: «Мені не звикати». Так я дізналася, що Вова сидів.

Я розплющила очі…

– Вово, ти здурів? Куди ми їдемо? Чому ти з’їхав з дороги? Котра… година? – Я розглядалася на всі боки і нічого не розуміла.

– Я везу тебе до чоловічого монастиря! – крижаним тоном відповів Вова.

– Куди ти мене везеш??? До монастиря??? Але мені не потрібен монастир, мені треба до аеропорту… якого… який іще монастир?

– Це дуже гарне місце… тобі там сподобається, я впевнений… Я був там кілька разів. Це дуже чисте місце. Там можна подумати, розслабитися, відпочити від метушні. Ти ж сама казала, що іноді ходиш до церкви.

– Так, Вово, я іноді ходжу до церкви, але ти мене, здається, не зовсім зрозумів. Я ходжу до церкви, коли мені цього хочеться, коли в мене виникає така потреба, коли я відчуваю, що мені потрібно туди сходити, розумієш? Я не вмію молитися, завжди забуваю, як правильно хреститися, у мене своя власна віра… моя особиста віра, вона не належить до жодної із всесвітньо відомих релігій, утямив?

– Так, але ми вже майже приїхали. А в що ти віриш?

– У дива, – сказала я роздратовано.

Судячи з усього, ми вже й справді під’їжджали: було зовсім тихо… якось по-особливому тихо, а попереду виднівся величезний дзвін.

– Вово, ти взагалі мене бачив? Я не спала останні тридцять шість годин… у мене розвалюється голова… На мені майже прозора майка, з мене спадають джинси… я в оранжевих кедах, з недосушеним волоссям, а в моїх очах ще палає вчорашній «Chivas». Ти хочеш за щось помститися ченцям? Еге? Коли ти був тут минулого разу, вони пробили тобі колесо?

Вова сміявся, але впевнено їхав далі.

«Гаразд, хай тобі чорт, поїхали. Прости, Господи, – подумала я і замовкла.

Вова таки мав рацію: це місце мені сподобалося. Воно здавалося мені вічним і чарівним. А я люблю все вічне і чарівне. Я вийшла з машини. На імпровізованій парковці стояло ще шість чи сім авто і кілька автобусів.

– Залиш телефон у машині й накинь на голову хустку, – строго сказав мій товариш.

Я дивилася на нього, як на ідіота…

– Вово… яка хустка? Звідки в мене хустка? Я лечу до Юрмали, на «Нову хвилю». Ти взагалі бачив мою валізу? Як ти вважаєш, що там? Хустки? – Мені було дуже важко говорити. Кожне слово викликало черговий спазм у моїй голові: гноми-розбійники, які оселилися в ній із самого ранку, і досі гатили по моїх скронях зі своєї гном’ячої зброї. На самому дні моєї валізи справді «спочивала» хустка, але ж… вона була зі світу Hermes Leman – така строката й позитивна, що краще її й не виймати: ця хустка явно не вписувалася в церковну атмосферу…