Юля Пилипенко - Руденька

– Гаразд, ходімо. На території монастиря є крамниця: думаю, там можна буде купити хустку. – Вова був як завжди непохитний у своїх думках.

Ми зайшли до крамниці саме в ту мить, коли якийсь екзальтований «благовірний» з неприємним виразом обличчя діставав із гаманця десять гривень, щоб придбати хустку для своєї дружини. Чомусь це подружжя викликало в мене неприємні відчуття… чи, може, це було вчорашнє віскі… не знаю. Але таке буває: бачиш якогось чоловіка… і одразу хочеться його не бачити. Гроші й телефон я залишила в машині, тож попросила у Вови десять гривень, але він радісно повідомив, що вже все з’ясував: виявляється, хустку можна взяти безкоштовно при вході до церкви.

«Тек-с… Ну гаразд… гуляти так гуляти», – подумала я, і ми вийшли з крамниці.

На вулиці було прохолодно, мені потроху легшало. Маленькі лавочки, старі дерева, спокійні птахи, якась зворушлива тиша – все це викликало в душі відчуття нескінченного смутку, який учора мені (що трапляється вкрай рідко!) разом з одним давнім другом захотілося втопити в «Chivas 21». Ченці блукали територією. Видно було, що вони не залишили без уваги моє руде розпущене волосся. Я відчувала сором. По-справжньому. Зараз я любила Вову ще менше, ніж зазвичай.

Ми підійшли до входу в церкву: я взяла першу-ліпшу хустку і спробувала якось начепити її на голову. Слідом за мною до церкви увійшла подружня пара з крамниці. «Благовірний» пас мене очима з неприхованим інтересом, доки второпав, що саме я намагаюся зробити. Та ось він побачив БЕЗКОШТОВНІ хустки… Більше він не дивився на мої ноги. Вся його релігія й набожність здиміли в один мент. У ту секунду, здається, Його Бог залишив його… «Як! Тут можна було безкоштовно взяти хустку, а я купив її тобі у крамниці!!!» – прогарчав він своїй дружині, яка тієї миті саме хрестилася. «Цікаво, у що вірить її чоловік?» – Мені чомусь стало шкода цієї жінки…

Я сіла в машину. Голова майже не боліла. Тож хоч як абсурдно було це усвідомлювати, але Вова таки мав рацію: цей монастир – унікальне місце. Мій IPhone почервонів від неприйнятих викликів. Його надкушене яблуко було явно ображене на мене: ніхто «інтересний» не потелефонував. А головне – жодного разу не подзвонив Він, а це було найгірше. Тому я теж вирішила образитися на Яблуко Стіва Джобса і не стала нікому передзвонювати. Нараз я почула стукіт. Підвела очі й побачила величезного ченця, який барабанив у вікно моєї машини. Так… зараз він, напевно, зробить мені зауваження… мабуть, бачив, як я ходила простоволоса по території… або тут не можна залишати машини. Вови не було – він купував якийсь чарівний чай.

– Добрий день, – весело привітався чернець.

– Добрий… – відповіла я невпевнено.

– А ви куди їдете?

Якби це був не чернець, я б, напевно, поцікавилася «А куди вам треба?», а потім би назвала місто, яке знаходилося геть у протилежному напрямі. Але ж це був чернець. А може, чернець-шахрай. І те й інше викликало мою цікавість. Тож я сказала правду:

– До Борисполя. У мене літак за кілька годин.

– Шкода… А мені треба до Дніпропетровська. От я й видивляюся всі машини з дніпропетровськими номерами. Зараз ще спитаю он у того хлопця, який п’є чай біля автобуса з дніпропетровськими номерами.

– У нього не питайте. Він зі мною, – сказала я і всміхнулася. – Мені шкода, що ми не зможемо вас підвезти. Ще раз вибачайте, що не змогла вам нічим допомогти.

– Дарма, що-небудь придумаю. Дякую вам. На все добре. Хай вам щастить!

Я не пам’ятаю, про що думала в церкві, але точно знаю, яке бажання я загадала. Я не знаю, погано це чи добре, що нам з ченцем було не по дорозі. Він побажав мені успіху. Спасибі йому.

P. S. За кілька годин після відвідин чоловічого монастиря, розташованого за сто шістдесят кілометрів від Борисполя, я познайомлюся з Петею Лістерманом і Льонею Пітбулем.

Звичка – страшна річ… а надто коли звикаєш до людини… Я залишилася в порожній холодній квартирі, де кожна дрібничка нагадувала мені про те, що ще вчора нас було ДВОЄ, а сьогодні нас уже нема. Просто тому що «нас» нема. Було тоскно. Мій собака спав на його речах вдень і на його половині ліжка вночі. Мій собака нудьгував. Я – ні, просто тому, що у мене не було на це часу. У мене навіть не було часу шукати якоїсь причини нашого розлучення. Розлучилися – то й розлучилися. Тимчасово – то й тимчасово. Назавжди – то й назавжди. Я надто стомилася, аби про щось думати. Він убивав мене своїми щоденними депресіями, і врешті-решт, мені це просто набридло. Я сама запропонувала пожити окремо, і він з радістю вхопився за цю думку… мабуть, тому, що бракувало сміливості запропонувати першому, як забракло й сміливості розповісти про справжні причини своїх депресій. Мій цивільний чоловік був чудовою людиною, але у нього був один невеличкий мінус: коли мені потрібна була підтримка, у нього завжди траплялася несподівана депресія, і мені доводилося підтримувати його, а не себе. Він був на п’ятнадцять років старший за мене і шалено мене кохав. На той час, коли він зізнався мені у зраді і впав у депресію, мені було двадцять один… Йому було нелегко… Але й мені теж було нелегко, тому що у мого тата виявили рак і батьки саме збиралися летіти до Німеччини на обстеження, проте мені було по-людськи шкода Гліба… Мені не хотілося перекреслювати кілька прекрасних років спільного життя однією неприємною ситуацією, тим паче, я завжди поважала людей, які могли сказати тобі правду в очі. Я влаштовувала йому якісь сюрпризи, у відповідь чулося: «мене дратує твоя тенісна сумка в коридорі». А раніше це його так зворушувало… Ну то таке… Мені урвався терпець, я спакувала якісь шмотки і без копійки за душею переїхала жити до Аньки – єдиної людини, яка завжди складала докупи пазли моєї душі чи розбитого серця. Я хвилювалася за тата, у мене щодня була температура тридцять дев’ять, страшенний кашель, я не могла спати, їсти – одне слово, відчула на собі весь стандартний набір задоволень, який зазвичай з радістю супроводжує стресові ситуації. Як завжди, мене підтримувала Анька та Він, годинами розмовляючи зі мною по телефону. Його бездоганне почуття гумору перемагало мій пригнічений стан. Тата прооперували, батьки повернулися з Німеччини, так і не дізнавшись про те, що ми з Глібом розлучалися, бо акурат перед їх приїздом він вийшов зі стану депресії, прорікши, що не може жити без мене. Все стало на свої місця, але, як то кажуть, «осадочок лишився». Є речі, які запам’ятовуються. І не про його зраду тут мова. Він залишив мене саму, коли я так потребувала його допомоги й підтримки, він не спитав, куди я йду, до кого, де житиму і чи маю гроші. Аякже! У нього ж у той час була депресія… Так уперше в моєму «подружньому» житті виникла ситуація, завдяки якій я вкотре переконалася: розраховувати в житті можна лише на себе. Мені просто здавалося, що я не можу звіритися на цю людину… нас ДВОЄ, але я – САМА. І не допоможуть новорічні ночі в Лас-Веґасі, прогулянки рука в руку вуличками Сан-Франциско, сніданки в Нью-Йорку і рожеві бантики на подарованих машинах. Можна скільки завгодно купатися разом у теплому океані під тропічною зливою Балі, та при цьому знати, що «вся ідилія» триватиме рівно до чергової стресової ситуації в моєму житті. Бо я – САМА. Тому мене й не надто засмутило наше розлучення… Я завжди знала, що ці стосунки рано чи пізно скінчаться, втім, як і будь-які інші. П’ять років – це навіть багато. Кохання зазвичай помирає набагато раніше. Якщо це звичайне кохання…