Юля Пилипенко - Руденька

– Пітбулю, ти це бачив? Дарує подарунки, ще й грошей не бере… Дякую, Руденька. Я тобі теж що-небудь подарую, – збентежено пробурмотів він.

– На здоров’я.

– Але прошу: поклади подарунок до себе в сумку. Мені нікуди… Я в тебе заберу після концерту, – пообіцяв Петя.

– Пробач… не можу. А раптом ми не побачимося після концерту? І до того ж… у тебе такий кумедний вигляд у білій сорочці від Ralph Lauren… з тюбиком зубної пасти. – Я більше не могла стримувати сміх.

– Собака скажена…

У цю мить до нього підійшли якісь знайомі олігархи і одразу ж зацікавилися чудодійною коробочкою в його руках.

– А… це? Це рідкий кокс. От… Руденька щойно з Куби повернулася, привезла мені подарунок. – У Петі на обличчі не смикнувся жоден м’яз.

Чоловіки здивовано витріщилися на мене.

– Так… це новий тренд… і перевозити зручно. – Я ствердно кивала головою.

– Дорога штука! Хочете спробувати? – Петя відкрив коробочку, дістав тюбик, і поволі почав відкручувати вигадливої форми ковпачок.

– Ні-ні… дякуємо, Петь… ми підемо… побачимося на концерті. – Вони якось дивно на мене подивилися і сховалися в натовпі VIP-блукальців.

Петя й справді зробить мені подарунок. Напередодні нашого від’їзду і розставання він, на знак вдячності за італійську зубну пасту, подарує мені… свою нову книжку, в якій від руки напише кілька речень. Одне з них буде італійською: «Andiamo in Italia insieme…» [12] Летімо до Італії разом… (Іт.) Але я не полечу з Петею до Італії наступного дня, хоча мені дуже цього хотілося. Не полечу з однієї-єдиної причини, яку я не зможу йому озвучити. Я подякую йому, відмовлюся і мотивую це «особистими проблемами». Петя серйозно подивиться на мене і скаже: «Який Дніпропетровськ? Назви будь-яку проблему. Я вирішу». Але я не назву своєї проблеми. Ми розпрощаємося «до вечора» у старому місті в Ризі, і він ще раз попросить мене «подумати». Я засмучусь… бо тут і думати нічого – полетіти я все одно не зможу. Петя з Пітбулем і ми з Елею розійдемось у різні боки… Мій безхмарний настрій зіпсується, і навіть лагідне ризьке сонце цьому не зарадить.

– Щось трапилося? – запитала Еля, помітивши, що не усміхаюся.

– Та ні. Просто не хочу завтра летіти додому, – відповіла я.

– А що тобі Петя в книжці написав? Ти нахмурилася одразу, як її розгорнула.

– Запропонував разом полетіти завтра до Італії, – сумно сказала я.

– То чому ж ти засмутилася?

– Бо мені б дуже хотілося з ними полетіти. З ними цікаво й весело. І… Петя здався мені справжньою порядною людиною…

– Тоді в чому проблема? Лети! Тебе ж удома нічого не тримає. Чи ти боїшся?

– Ні, не боюся… чого боятися? У мене вдома є одне не з’ясоване питання. Це по-перше… А по-друге, я не брала ліків про запас… уперше в житті. Я взяла рівно стільки, скільки потрібно було на Юрмалу, із запасом на один-два дні – на випадок, якщо повториться наша з тобою історія з Парижем.

– А без пігулок ти не можеш?

– Ні. Це як інсулін. Життєво важливо. Я за будь-які експерименти, але не за такі.

– То можна ж купити, Юлько. Чи в Італії їх може не бути? – Еля намагалася знайти вихід.

– Не знаю, думаю, що мають бути. Але, по-перше, упаковка коштує п’ятсот євро, а по-друге, потрібен рецепт, якого в мене немає.

– Шкода… – моя подруга щиро засмутилася.

– Авжеж… шкода. Ну… значить, не судилося. Хай там як, але я дуже рада, що з ними познайомилася. Сподіваюся, ми ще побачимося увечері.

– Так, з ними весело. Мені б теж хотілося побачити їх ще раз на прощання.

Це був єдиний вечір за весь тиждень, коли ми випадково не зустрілися з Петею. Ми не зустрілися ні на концерті, ні в ресторані, ні на завершальній after-party у клубі «69». За традицією ми не телефонували одне одному.

О четвертій ранку ми з Елею повернулися до готелю. За годину їй треба було вирушати до аеропорту. Вона летіла до Києва через Вільнюс. У мене був прямий рейс Риґа – Київ, тому літак був на дві години пізніше. Ми спакували валізи і вирішили перед її від’їздом на прощання випити кави на літній терасі нашого готелю. Молоденький хлопчик-портьє вже звик до нашої «ранкової» кави, тому робив нам її безкоштовно. О третій-четвертій ранку бар готелю вже не працював. На вулиці було «по-ризьки» прохолодно. Біля готелю зупинилося таксі: з нього виповзла п’яна компанія, яка теж була на вечірці в модному ризькому клубі під назвою «69». Вони радісно нас вітали, чомусь вирішили, що ми учасниці «Нової хвилі», і всілися за сусіднім столиком. Поки ми з Елею допивали каву, з компанії залишився тільки один персонаж… найп’яніший. Мабуть, йому хотілося подихати. Він про щось нас запитував і назвав своє ім’я, яке викликало у нас з Елею усмішку. Під’їхало таксі… цього разу – по мою подругу. Ми попрощалися і домовилися, що я дочекаюся Елю в Борисполі, щоб разом поїхати додому моєю машиною, яка, як я сподівалася, завтра вже буде в Києві.