Юля Пилипенко - Руденька

– Марат? Буде в Юрмалі? Ти точно знаєш? – Він цікавився цілком серйозно.

– Не знаю. Мені однаково. – Я роззиралася навсібіч, видивляючись Елю або таксі.

– Ррруденька… я познайомлю тебе з Сафіном.

«Ідіот», – подумала я і ще раз набрала Елю, яка сказала, що буде «вже за секунду». Мій терпець от-от мав урватися.

– Ррруденька, а де ти житимеш?

– У якомусь готелі. Ви бували раніше в Ризі та Юрмалі? – Я вирішила атакувати.

– Так… звичайно, – у його голосі почулося здивування.

– Де краще жити? У Ризі чи Юрмалі? – я не замовкала, затягуючи час.

– У Ризі добре жити, в Юрмалі – тусити. – З інтонації його голосу було зрозуміло, що він не понтується. – І ти від нас не відкараскаєшся у такий спосіб. Ми почекаємо, поки тебе заберуть.

– До речі, я теж у Ризі вперше, – раптом гордо видав «симпатичний тип», який до цього говорив по телефону.

Я не зрозуміла, чого це він раптом вихватився, і нарешті побачила Елю… Мовчки обернувшись, я підхопила валізу і поспішила їй назустріч. Перше, що я змогла сказати, було не «привіт», а «швидше». Еля нерозуміючими очима подивилася на мене і з реготом сказала: «Останнього разу я чула від тебе подібне, коли ми втікали в Парижі від діджея Равіна».

Ми вже майже підійшли до таксі. Моя подруга запропонувала покурити і дістала дві сигарети. Я з радістю погодилася… Все було позаду… Попереду тільки Юрмала… «Нова хвиля»…

– Ррруденька, маленька, тебе зустріли? – пролунав уже знайомий «інтересний» голос у мене за спиною.

– Так, дякую… Все чудово… – Я чомусь не була здивована появою моїх нових знайомців.

– А навіщо ти куриш? Зараз же викинь сигарету! Ти ж у теніс граєш! Мені тебе ще з Сафіном знайомити… – Він усміхався.

– Знайомити мене ні з ким не треба. Організуйте мені матч: Сафін, Прохоров, Потанін… і я. Комерційний матч. На великі гроші. – Мені було цікаво подивитися, як він відреагує.

– Я організую. Записуй телефон. – Він відреагував так, ніби щодня організовував такі матчі.

«Божевільний, але смішно розводить», – подумала я і всміхаючись записала номер телефону, який починався з «+7». Вже йдучи, на ходу він гукнув: «звуть Петя».

– Юлько, тебе точно не можна відпускати саму… – Еля усміхалася і дивилася на мене своїми величезними гарнющими очима.

– Чому? – здивувалася я.

– Тому що вдень ти написала мені sms-ку про те, як ми з тобою об’їздили весь Крим без прав і документів на твою машину, а увечері ти вийшла з літака з Петею Лістерманом…

– Дуже прикольний хлопець. Гадаєш, це Петя Лістерман? Хоча яка різниця? Я все одно не дзвонитиму. – Я розсміялася.

Ми сіли в таксі. Еля аж іскрилася від щастя та емоцій. Вона захоплено розповідала мені про те, як у нашому готелі зчинився справжній переполох, коли Стоцька виїхала, не розплатившись попередньо за номер… Моя подруга весь час сміялася, і мені було надзвичайно радісно бачити її в такому настрої. Еля страшенно переживала, чи сподобається мені готель, і сказала, що з нами в сусідньому номері живе Микола Носков. Я ж була впевнена, що мені готель сподобається. Так само, як не сумнівалася і в тому, що «среди подлости и предательства и суда, на расправу скорого, есть приятное обстоятельство: я люблю Его… это здорово… это здорово… это здорово». [10] «…Среди подлости и предательства и суда, на расправу скорого, есть приятное обстоятельство: я люблю тебя… это здорово… это здорово… это здорово». Композиція: «Это здорово», виконавець: Микола Носков, альбом: «Дышу тишиной» (2000).

Готель мені сподобався надзвичайно… Ми повечеряли о другій ночі… Я дізналася на рецепції, де зможу бігати кроси вранці… і ми з чистим сумлінням повлягалися спати, заздалегідь домовившись з Елею, що я розбуджу її приблизно о десятій-одинадцятій годині після свого ранкового фітнесу… Розбудила я її о першій дня, і далі кожен наступний день нашого перебування в Юрмалі починатиметься з моїх слів після фітнесу: «Елю… підйом… у нас регрес… уже друга… третя… четверта…» Але це буде потім…

Вже першого ж нашого вечора в Юрмалі у нас виникнуть проблеми: пекуче ризьке сонце поступиться нічному балтійському холоду… а ресторани Юрмали будуть по саму зав’язку забиті після концерту. Ми в літніх сарафанах шукатимемо один-єдиний столик у ресторані з будь-якою кухнею, але це буде марно. Доти, аж поки ми дійдемо до «наймоднішого» закладу, і я, пропадаючи від ризьких мурашок, що бігали по моїй шкірі, у відчаї не зайду на літню терасу цього ресторану… Вільних столиків, певна річ, не буде, поки я не обернуся і не почую: «Ррруденька». Я завагаюся рівно секунду, але холод Юрмали і все ще висока температура мого тіла миттю знищать усі мої припущення і домисли… тому я обернуся і щиро відповім «інтересному чоловікові»: «Привіт, Петю…» Петя, так само, як і в літаку, буде в товаристві «симпатичного типа», якого він відрекомендує нам, як Льоню Пітбуля… Ми підсядемо до їхнього столика, щоб зігрітися і попити чаю в переповненому ресторані… У цьому ресторані навіть не виявилося «вільних» пледів, тому Петя, дивлячись на мої посинілі від холоду руки-ноги і «температурні очі», жорстко сказав офіціантові: «Або звільняй пледи… або неси скатертини». Офіціант приніс дві величезні скатертини. Мені було все одно… аби тільки стало тепліше. Я охоче закуталася в скатертину, і тут Петя обрушив на мене шквал своїх запитань: