Юля Пилипенко - Руденька

Вже в салоні літака, коли я йшла, до мене прив’язалися типи з латвійської компанії: вони поцікавилися, чому це я в аеропорту обливалася сльозами. Я відповіла їм, що причина моїх сліз – висока температура, що мені важко розмовляти, і тактовні латвійці зрештою дали мені спокій. А я подякувала Богові за те, що сиджу не поруч з ними. Моє місце виявилося ще більш «вигідним»: просто через прохід від «симпатичного типа» й «інтересного чоловіка». Але, судячи з усього, ми були однаково втомлені, тому дружно поснули…

Паспортний контроль… моя вічна крутійка-удача… Я стояла разом з усіма в черзі для «не громадян Євросоюзу»… Але тут надзвичайний симпатичний хлопчик, визирнувши з віконця «EU», поманив мене пальчиком. Це був той випадок, коли «на пальчик» можна було з радістю повестися, особливо з температурою… Він розгорнув мій паспорт, побачив кількість річних шенгенів, і в нього виникло тільки одне запитання: «Ви явно на “New Wave”… А в якому готелі ви житимете?» Просте запитання… але я не знала на нього відповіді… і в мене не було ваучера готелю. Назву готелю знала тільки моя подруга, Еля, яка перебрала на себе всі організаційні клопоти щодо поїздки до Юрмали, бо в мене не було ані секунди вільного часу. У мене не знайшлося часу навіть на те, щоб потелефонувати Елі й заздалегідь уточнити назву готелю. Еля, швидше за все, вже зустрічає мене в аеропорту… Я застудженим поглядом окинула хлопчика і сказала, що можу подзвонити подрузі й уточнити. Я набрала номер, і вона, як завжди, відповіла на дзвінок лише за мить перед тим, як телефон уже автоматично вирубається:

– Елічко, а як зветься готель, у якому ми живемо? – бадьоро спиталась я, коли Еля зволила взяти слухавку.

– Юлько… не переживай… готель класний… там живе багато зірок… і не здумай брати таксі… я вже під’їжджаю… – проторохтіла вона.

– Ель… я на паспортному контролі… і на цьому все може й закінчитися… мені потрібна назва готелю… у мене ж немає ваучера. – Я вже сміялася.

– Якщо чесно, я не пам’ятаю… якийсь Nordic… щось… дуже крутий… чотири зірки, але тобі сподобається, обіцяю.

– Елічко, я передзвоню… – По моєму обличчю вже текли сльози сміху і застуди. – Мій готель називається «Nordic щось, чотири зірки, там живуть зірки», – нарешті видушила я з себе, переборовши сміх.

– Я зрозумів. – Хлопчик на паспортному контролі теж мало не ридав зо сміху, проставляючи мені черговий штамп у паспорті. – Солодкої «Нової хвилі».

– Дякую, що пустили без черги, – посміхнувшись, я щиро подякувала йому.

Отримавши багаж, я дихала ризьким повітрям і чекала на Елю. Перед моїми очима мерехтіла одна картинка: величезна підсвічена реклама Forbes’а. Елі ніде не було. Я дістала з кишені телефон і набрала її номер, попередньо отримавши безглузде повідомлення від «Київстар» із попередженням знімати з мого рахунку по двадцять п’ять гривень за хвилину розмови з Батьківщиною. Еля сказала, що вже за секунду буде в аеропорту. Я знову всілася на валізу…

– Ррруденька, кого чекаємо, про що мріємо? – пролунав уже знайомий голос за моєю спиною. Це його «р» мені чомусь сподобалося…

– Нікого і ні про що, – буркнула я, але не злостиво.

– А ти танцюєш чи співаєш? – запитав «інтересний чоловік», біля якого стояв «симпатичний тип».

– Ні те, ні інше.

– Даремно… А навіщо тобі така величезна валіза? – поцікавився той-таки голос.

– Там тенісні ракетки. – Я знову набирала Елю.

– То ти тенісна Руденька! А я все думаю, що мені Сафін одно розповідає про якусь Руденьку… – Поки він це говорив, у моїй слухавці вже лунав голос Елі, яка, як вона сказала, чекає мене біля якогось виходу чи входу…

– Елічко, напроти мене величезний лайт Forbes’а… ти бачиш його? Я прошу тебе… поквапся… – серйозно сказала я.

– Юлько, я бачу Forbes… я біля нього… – розгублено відповіла моя подружка.

Я роззирнулася навкруги… і все зрозуміла:

– Елічко… тут два Forbes’и… так от, я біля другого… метрів за чотириста… і в мене тридцятикілограмова валіза, тому краще ти до мене… і на таксі.

І в цю мить до мене на допомогу приспіли мої «нові друзі»:

– Ррруденька, ми тебе підвеземо, куди скажеш, – запропонував «інтересний чоловік».

– Мене зустрічають, – сухо відповіла я.

– Ррруденька, а що ти забула в Ризі? – Мені подобалось оте його «р», і він чомусь щодалі менше діяв мені на нерви.

– Я прилетіла на «Хвилю».

– А нащо тобі ракетки? – він не вгамовувався.

– Мені сказали, що буде турнір «зірки плюс професіонали», і я хочу пограти… до речі, ваш Сафін теж має брати участь. – Мені хотілося йому помститися за його «гумор».