Юля Пилипенко - Руденька

– Так ох…но… Що ти йому сказала? Коли летиш? – з посмішкою запитав Петя.

– Ніколи. Я подякувала йому і подарувала пачку сигарет.

– Збожеволіла? Він що, не сподобався тобі? Чи ти Швейцарію не любиш? – Петя кинув на мене свій хитрий погляд.

– Звичайно… річ тільки в цьому… Я Францію люблю. – Мене підкидало від сміху, і плед весь час сповзав з моїх плечей.

Щоразу, коли припинявся дощ, я поривалася підвестися з-за столу, але Петин голос спиняв мене: «Руденька… зараз знову почнеться дощ… невже ти не розумієш, що коли вже потрапила в мої лапи, то з них тобі не вирватися і дощ тебе не врятує? І латвійська наречена одразу мене помітить, якщо ти встанеш».

Ми пили чай, сміялися, Петя розповідав, на які категорії поділяються дівчата, ставив мені запитання, на які я відповідала без відповіді… і… нарешті остаточно й безповоротно заспокоїлося нічне ризьке небо:

– Все. Ми пішли гуляти. – Я різко скинула плед і підвелася з-за столу.

– Собака скажена… я так тебе й не зрозумів. Ну куди ти зібралося, курчатко? Зараз знову почнеться дощ.

– Петю… правда… я обожнюю дощ… і ми вже третій день збираємося з Елею погуляти Юрмалою.

– Гаразд… я тебе відпущу за однієї умови. – Петя загадково посміхався.

– Кажи, але я все одно піду. – Ми з Елею вже стояли біля столу.

– Якщо вам дорогою трапиться аптека, купиш нам зубну пасту? – серйозно спитав Петя. – У нас закінчується.

– Яку саме? – вирішила уточнити я.

– Найкращу. І поцілуй на прощання старшого товариша!

– У мене до тебе питання, Петю, – раптом вихопилося в мене. – Я ж можу поставити тобі одне запитання?

– Авжеж, давай. – Він уважно дивився на мене.

– Як ти почав цим займатися?

– Чим? – з посмішкою запитав він.

– Тим, чим займаєшся. Це сталося випадково, чи у такий спосіб ти реалізував задумане? – Була певна причина, чому мені хотілося знати відповідь на це запитання.

– Руденька… колись я зможу тобі розповісти… коли ми питимемо з тобою шампанське на тенісному корті. Згода? – Мені здалося, що він раптом зніяковів.

– Домовилися. Бувай. Дякую за приємний вечір.

– Напиши мені sms-ку, як купиш пасту! – кинув мені Петя на прощання.

Петя мав рацію: дощ почався знову… точніше, не дощ, а злива. Мій білий сарафан став прозорим, Елині брюки можна було викручувати, але ми й далі гуляли… Ми сміялися і насолоджувалися цією ніччю, її специфічним настроєм. Аптека вже була зачинена… О четвертій ранку ми повернулися до готелю… а вже за кілька годин я вирушила на ранкову пробіжку… і на зворотному шляху все-таки купила найдорожчу зубну пасту, яку тільки можна було знайти в Ризі. Мені хотілося зробити хоч щось приємне людині, яка знову змусила мене сміятися і повернула мені відчуття дитинства. Я не була впевнена, що знову зустріну Петю… але, з огляду на грайливий настрій моєї долі… здається, я таки мусила його зустріти.

Передостанній вечір нашого перебування в Юрмалі… Рядові сукні… рядовий концерт… Ми з Елею стояли на східцях біля входу до «центрального штабу» «New Wave», і вона відлучилася на п’ять хвилин – збігати до Наташі. Чекаючи на свою подругу, я підкурила сигарету…

«Ррруденька»… – почувся знайомий приємний голос. Я озирнулася і побачила Петю. Він посміхаючись уже прямував своєю особливою ходою до мене. За ним ішов Льоня, як завжди, із серйозним виразом обличчя: він уважно слухав розповідь якогось чоловіка.

Петя легенько обійняв мене, викинув мою сигарету, вдаючи, що ми танцюємо…

– Маленька, ну де ти нап…ла стільки гарних сукенок? – Він намагався розгледіти лейбл на моєму сарафані.

– Пам’ятаєш, ти в мене питав, чим я займаюся? – Я щосили намагалася стримати усмішку. – Я шию…

– Собака скажена… я тобі не вірю. – Петя сміявся.

– Петю, я маю для тебе подарунок…

– Для мене? Який? – Він щиро здивувався.

– Найкращий… – Я дістала із сумки наворочену упаковку з тюбиком зубної пасти і простягла йому.

Петя не звернув уваги на назву, його погляд відразу ковзнув по ціннику, який я спеціально не зняла – щоб не сумнівався, чи є в Ризі «справжня паста».

– Йоп… Руденька, ти здуріла? – Він вивчав химерну упаковку. – Льоню, дай мені двадцять євро. Руденька купила нам італійську зубну пасту…

– Чи ти збожеволів? Збираєшся віддавати мені гроші за зубну пасту? – Мені було дуже смішно.

– Звичайно. А ти як думала? – На відміну від мене Петя не жартував і дійсно намагався втиснути мені ті двадцять євро.

– Ну припини. Це ж смішно. Вважай, що це сувенір.